ᕙ Розділ 8 ᕗ

Міла

Після того, як ми нарешті домовилися про нашу «угоду з правилами», Лукас мовчки піднявся з-за столу, швидко помив чашку і, не сказавши ані слова, попрямував до вікна. Я теж, не поспішаючи, встала, взяла свою чашку. Хоч я й обожнювала легкий хаос, але брудний посуд — це вже перебір. Мікроби — не мої друзі. Звикла прибирати його одразу. Сусід  стояв біля вікна, втупившись у панораму міста з якимось невловимим виразом. Стояв мовчки, зосереджено.

Цікаво, про що він думав у той момент? Про справи? Щось особисте? Чи, може… про мене?

Ха, ну ні. Я ж не настільки самозакохана. Хоча… А раптом?

«Як тепер жити з цією ходячою катастрофою, яка увірвалась у мій ідеальний порядок?» Або ж: «Можливо, саме цієї катастрофи мені й бракувало».

От би знати.

Я ще раз глянула на нього й, не витримавши цієї мовчанки, пішла до своєї кімнати. Треба було привести себе до ладу: вмитися, переодягнутися, розібратись із волоссям. І спекти печиво — бо воно, між іншим, закінчилося.

Та не встигла я й кроку ступити, як згадала: мій рюкзак досі лежав на дивані у вітальні, а валіза самотньо стояла біля вхідних дверей. Ну звісно, Містер Мовчазна Принциповість навіть не подумав запропонувати допомогу. 

Джентльмен, нічого не скажеш.

Лукас досі стояв біля вікна, руки схрещені на грудях, погляд — десь далеко за горизонтом. Ніби намагався там щось розгледіти або, може, втекти думками.

— Що там такого цікавого? — підійшла я ближче до нього. — Може, і мені варто глянути, якщо ти так уважно вдивляєшся?

Він нарешті повернувся до мене.

— Нічого особливого. Просто місто.

Я підняла брову.

— Добре. Але якщо ти вже тут стоїш і так глибоко осмислюєш Берн, може, зробиш щось корисне? Допоможеш занести мою валізу? Я ж леді. А леді важке не носять.

Сусід мовчки пішов до валізи, навіть не глянувши на мене. І жодного слова.  Але якщо він так і продовжить грати в мовчанку, йому доведеться виконати моє бажання. І воно йому не дуже сподобається.

Без жодного слова Лукас заніс мою валізу до кімнати, поставив її біля ліжка, і вже зібрався йти, коли я раптом встала перед ним, перегородивши шлях.

— Ти винен мені одне бажання. Пам’ятаєш? Я ж казала — без мовчанок.

— Я не мовчав. Я просто не такий балакучий, як ти, — спокійно відповів він.

Я стояла перед ним, не зрушуючи з місця, наче захищала свою територію. Лукас підняв брови, трохи знизав плечима і спробував мене обійти, але я не відступала.

— Ну, добре, — сказав, ніби здаючись, — яке твоє бажання? Що хочеш?

— Поцілуй мене, — я вимовила це тихо, але рішуче.

— Що? — він навіть не зразу зрозумів, запитавши з недовірою.

— Поцілуй! — повторила я, трохи піднявши голову, не відводячи погляду від його зелених очей.

Його погляд змінився — недовіра, напруження, щось схоже на розгубленість.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— І що це змінить? — тихіше запитав він. — Ми все одно залишимось сусідами. Я не шукаю стосунків

— Можливо, нічого не змінить. Але це моє бажання. І від цього ніхто не помре.

Лукас зітхнув — коротко, ніби погоджувався на щось небезпечне — і нахилився. Його губи торкнулися моїх лише на кілька секунд. Обережно. Стримано. І одразу ж він відступив.

А в мені все перевернулося.

— Дозволиш пройти? — сухо запитав сусід, намагаючись звільнити собі шлях.

— Ні. Це не рахується, — я ледь усміхнулась. — Хто так цілується? Це навіть не поцілунок.

— Міло, припини, — різко обірвав він. — Я не хочу цього.

І в його голосі було не роздратування. Щось глибше. Напружене. Майже болісне.

Я відступила.

Двері зачинилися. І тиша за ними була густою, майже фізичною.

І раптом мене накрило усвідомлення: я зайшла надто далеко.

Навіщо я це зробила? Хотіла витягти його з його панцира? Мене завжди тягнуло до закритих людей. До тих, у кого всередині — цілий лабіринт. Розгадувати їх — ніби виклик.

Але я забула, що лабіринти будують не просто так.

Я тихо постукала.

— Лукасе… вибач. Я не мала тебе змушувати.

Тиша. Втім стояла, чекала бодай якогось звуку — кроків, зітхання, клацання ручки… але нічого. Лише глухе мовчання по той бік дерев’яної перепони.

Вже хотіла піти, коли двері трохи відчинилися. Його погляд був не злим. Втомленим.

— Я не ображаюсь. Але більше так не роби. Я не той, хто тобі потрібен. І якщо це ідея Лії — краще зупинись.

Я навіть не одразу знайшла слова. Здивування змішалося з гірким присмаком минулого.

— Знаєш, чесно кажучи… Лія справді . пропонувала мені «пофліртувати» з тобою — ще й гроші хотіла дати, як актрисі за роль. Але я відмовилася. Бо — це не про мене. Не хочу грати ні в які ігри й тим більше — використовувати когось.