ᕙ Розділ 7 ᕗ

Лукас

Чай давно охолов, але я досі тримав чашку в руках. Просто сидів, не рухався. Слова Міли звучали в голові не як докір — як ехо. Тихе, вперте, незвичне. Може, вона й права. Я не жив — я функціонував. Наче годинниковий механізм: точний, мовчазний, без збоїв. Так легше. Самому — ще краще. Бо навіщо всі ці стосунки, якщо в них не було щирого відданого кохання, взаємності, елементарного розуміння? Якщо замість тепла — стіна.

Колись я кохав. До нестями. Хотів, щоб Еліс стала моєю дружиною, мріяв про спільний дім, про родину, про наше «назавжди». Вона теж говорила, що хоче цього. Але з часом я перестав це відчувати.

У її житті завжди була робота. Вона нею жила. І десь у тому своєму світі поступово перестала помічати мене. Ставала мовчазною, відстороненою. Я намагався нас рятувати: влаштовував романтичні вечері, кликав кудись разом, пропонував поїхати, говорити, бути ближчими. Але вона ніби не чула. Їй було нецікаво. Вона обіцяла, обіймала, казала, що кохає — та між словами і реальністю пролягала прірва.

Ми жили під одним дахом, але були чужими. Вона — за ноутбуком, я — поряд, але ніби за тисячі кілометрів. Майже без розмов. Без близькості.
Потім у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Стрес, виснаження, постійне відчуття самотності — важко сказати, що саме стало причиною. Але наслідок один: я більше не можу мати дітей.

А Еліс… вона щаслива. Мама двох. Усміхнена на фотографіях. Інша — жива, справжня. І, здається, їй вдалося здійснити те, про що колись мріяли ми обоє. Просто вже не разом.

Я не злюся. Мені просто боляче. Можливо, саме тому я став тихим, замкнутим, одержимим порядком. Я тримався за тишу — бо тільки вона не зраджувала. У ній не було порожніх обіцянок і фальшивих слів. Лише спокій. І порожнеча, до якої я уже звик.

Тепер я не шукав стосунків. Самому простіше. Бо щире кохання — це не завжди про щастя. Воно може дати багато, але й забрати не менше. І коли болить по-справжньому, вдруге ризикувати вже не хочеться.

А потім з’явилася Міла. Я знав її всього один вечір, але щось у ній не давало мені спокою. Вона здавалася людиною, яка до болю боялася зникнути. Бути непоміченою. Можливо, тому така гучна, енергійна, яскрава. Наче кожним словом, кожним рухом вона намагалася сказати світові:

«Я є. Подивись на мене. Не забувай».

Дівчині бракувало не просто чоловічої уваги. Їй бракувало людського тепла. Простого відчуття, що хтось поруч не заради вигоди чи випадковості, а по-справжньому.

А якщо все не так? Можливо, я помилявся і в її словах був інший сенс?

І все ж — чому дозволив цій дівчині залишитися? Ми з різних світів. У неї очі, що бачили красу в хаосі, Міла сміялася над дрібницями, мріяла про будинок із садом яблунь, малювала свій всесвіт, який, здавалося, жив власним життям. А я — людина правил, тиші, стабільності.

Можливо, саме тому. Бо десь глибоко всередині я втомився від порожнечі, яку сам собі вибудував.

Підвівся, залишивши недопитий чай. Чомусь захотілося ще раз подивитись на її малюнок. Навіщо — сам не знав. Це не схоже на мене. Але пішов, знайшов аркуш, взяв його до рук.

Лінії — криві, вільні. Наче намальовані не рукою, а емоціями. У них не було симетрії, логіки чи порядку. Вони не підлаштовувалися — жили, як хотіли. Як і вона.

А сердечка… Кумедні, незграбні. І водночас у них було щось живе. Тепле. Безпосереднє.

От халепа, усміхнувся.

Але усмішка згасла майже одразу. Бо разом із нею прийшло відчуття тривожного знайомства. Наче Міла вже вписалась у цей простір. У мої думки. Тишу. І це лякало.

Я знав, що треба зупинити це на самому початку. Встановити межі, перш ніж її хаос повністю проросте в мій порядок. Інакше буде пізно.

***

Всю ніч я не міг заснути. Перевертався з боку на бік, але так і не знайшов зручного положення. Мої думки безперервно поверталися до того вечора з Мілою. Її слова, погляди — усе це крутилося в голові, наче відлуння, яке не відпускало. 

Вранці, коли встав, зробив не одну чашку кави, як завжди, а дві. І, взявши одну з них, пішов до кімнати авантюрної сусідки.

Дівчина відчинила двері швидко — ще в халаті Лії, з неохайним волоссям, очі сонні, але від цього ще більш виразні. Виглядала вона такою милою і беззахисною.

— Доброго ранку, щось трапилось? — позіхнула Міла, притулившись до одвірка. Карі очі дивились уважно, хоч і трохи здивовано. Видно було, що тільки прокинулась, але вже намагалася зрозуміти, чому я тут стояв на порозі з кавою.

— Доброго ранку, — сказав я, й простягнув їй чашку.

— Є кілька речей, які треба обговорити. Я подумав, що нам не завадить встановити кілька простих правил. Для зручності. І, скажімо так... взаємного комфорту.

Міла підняла брови, явно зацікавлена.

— Правила? — перепитала вона, вдихнувши аромат кави. — Це звучить дуже серйозно для сьомої ранку.

— Просто я хочу розставити межі між нами, — відповів, намагаючись не виглядати надто суворим. — Не хочу, щоб у нас виникали непорозуміння через дрібниці, але все ж важливо, щоб ми мали якісь орієнтири.

— Ммм, межі, — протягнула сусідка, зробивши ковток кави. — Звучить так, ніби я вже встигла щось порушити.