ᕙ Розділ 4 ᕗ

Міла

Я помітила його в напівтемряві. Не одразу — спершу просто відчула холод у коридорі. Ніби повітря змінилося. Ніби хтось стоїть і мовчки дивиться.

Розуміла, що виглядала відверто. Але це не була гра — я не намагалася його звабити. Просто була собою. Вперше за довгий час. Хай навіть це тимчасова територія.

Лукас завис у дверях. На секунду. Можливо, навіть менше. Але я цю секунду зчитала чітко. Як заголовок великими літерами.

Погляд швидкий, майже стриманий. Але очі його видали. Він не просто глянув — він мене роздивлявся.
Я могла б прикритися. Зробити вигляд, що мені ніяково. Але це було б фальшиво. А я не люблю фальш.

— О, а я думала, ти вже спиш, — кинула легко, ніби все абсолютно нормально.

— Збирався, — відповів спокійно.

Та я вловила ту мікропаузу. Той крихітний збій у його тоні. Він її проковтнув — але не достатньо швидко.

— Тоді добраніч. Я ще трохи Лії напишу.

— Гаразд. Добраніч.

Двері тихо клацнули.

І от тоді тиша впала в кімнату.

Я не любила тишу. Вона надто чесна. В ній чутно все — серце, сумніви, думки, які краще не чіпати.

Я ж завжди намагалася жити легко. Не застрягати. Не аналізувати кожен погляд.

То чого зараз думаю про нього?

Ну зайшов. Побачив. І пішов. Світ не зруйнувався.

Наступного разу просто закрию двері.

Я посунулася на ліжку, глянула на телефон — від Лії досі нічого. Зітхнула. Тиша почала тиснути на плечі. І тоді в голову закралася ідея. Дурнувата. Нелогічна. Але цікава.

А що, якщо він ще не спить?

Я завмерла, сама з себе посміхнулась.

Серйозно, Міло?

Але відчуття було вперте. Наче нитка, що тягне в бік його дверей.

Тому підвелася і не надто довго думаючи, накинула Ліїн халат. Бо як почну щось своє шукати в темряві — це буде операція «Прокинь увесь будинок». А так — швидко й тихо.

Можна ж просто… постукати. Під якимось приводом. Сказати, що не можу знайти рушник. Чи запитати пароль від Wi-Fi. Або взагалі без приводу — подивитися, чи його витримка така ж міцна, як Лукас намагається показати.

Я підвелася з ліжка.

Ну що ж.

Якщо вже перевертати його спокій — то красиво.

Босоніж вийшла у коридор, крокуючи на пальчиках. Світло з-під його дверей усе ще пробивалося тонкою смужкою.

Я усміхнулася. Ну що, Міло, вперед?

Сміливо постукала, ледве торкнувшись дверей. Так, ніби ще залишала собі шанс утекти назад у кімнату, якщо що.

— Так? — почувся приглушений голос Лукаса.

Я прочинила двері й зазирнула всередину. Кімната була… надто правильною. Книги — за кольорами. Стіл — ідеально чистий, якщо не рахувати аркушів А3 з кресленнями. Світлі стіни, мінімум речей. Тут навіть повітря, здається, ходило строєм.

Лукас сидів за великим столом, схилившись над великим білим аркушем з олівцем у руці. Він виглядав зосередженим. Спокійним. Ніби цей нічний час був саме його територією. Його маленькою фортецею тиші, куди я зараз вторглася без запрошення.

— Я не заважаю? — запитала максимально невинно.

Сусід підвів погляд і кілька секунд дивився на мене. Здавалося, роздумував — вигнати мене чи потерпіти.

— Уже зайшла, — нарешті буркнув. — Заходь.

Я зачинила двері й підійшла ближче.

— Ти що, працюєш посеред ночі? — поцікавилася, вдивляючись у складні лінії на папері.

— Дедлайн, — коротко відповів Лукас, наче це мало пояснити все.

Я всілася на стілець, підтягнувши коліна. Халат зрадницьки сповз з плеча, але я зробила вигляд, що нічого не сталося.

— Можу допомогти? — запитала з посмішкою, яка сама по собі вже заважала.

Він глянув на мене й ледь-ледь усміхнувся.

— Хіба що тишею.

— Тишею? Легко, — серйозно кивнула я.

Лукас тільки посміхнувся краєм губ й опустив погляд назад на креслення.

Власне, я мовчки сиділа лише кілька секунд, обійнявши коліна, вдаючи, що спокійна й зосереджена, але всередині мене розпирало від бажання щось сказати. Ну як можна мовчати, коли навколо стільки всього цікавого?

Мій погляд зачепив якийсь папірець з дивними позначками. Потім інший. І ще один. Усі були заповнені дрібними, акуратними лініями — ніби Лукас креслив карту якогось невідомого світу.

— Це твій проект? — пошепки запитала, не витримавши.

Він знову глянув на мене.

— Так.

— Ого. І що це буде? Будинок? Кафе? Замок? Палац для якогось швейцарського короля? — сипала припущеннями, не в силі зупинитися.

Сусід відклав олівець і зняв окуляри.

— Будинок, — коротко відповів. — Приватний проєкт.