ᕙ Розділ 3 ᕗ

Лукас

Я повернувся на кухню, намагаючись зібратися з думками. Мілина поява застала мене зненацька, хоч Лія і попереджала. Але одне — знати, що приїде подруга сестри, і зовсім інше — бачити її на порозі. Живу, справжню. І ще й таку... гучну з перших хвилин.

Увімкнув чайник. Краєм вуха чув, як вона роззувалася, як клацала блискавка на рюкзаку, як дівчина шаруділа пакетом.

І тут її телефон — різко й голосно — пропищав повідомленням. Та так, що аж відлуння пішло по квартирі.

Вона що, глуха? — майнула думка. Навіщо так голосно?

— Лія казала, що ти не проти, — знову її голос, живий, неспокійний. І разом з ним — хвиля енергії, мов спекотне сонце, що увірвалося у прохолоду кімнати, не питаючи дозволу.

—   Я не проти, — сухо відповів я, дістав чашки з шафи.

Міла стояла з паперовим пакетом у руках, який одразу ж поставила на стіл. Без ані найменшого збентеження почала відкривати шафки — впевнено, наче робила це не вперше. З усіх тарілок витягла саме ту, яку я зазвичай залишав для особливих випадків. Обережно виклала на неї печиво, ніби це було щось цілком звичне.

— Я спекла печиво. З шоколадом і родзинками, — усміхнулась так, ніби це її стратегічний хід.

— У тебе тут, до речі, дуже затишно. Світло, рослини, книжки… — кинула дівчина, ліниво ковзнувши поглядом по кімнаті.

Було затишно, — подумав я. До появи цієї авантюрної особи.

—   Ти що п’єш — чай чи каву? — спокійно запитав.

Міла сиділа на стільці, підтягнувши ноги під себе. Підняла на мене погляд — в карих очах блищала втома, вперемішку із цікавістю.

— А що краще виходить у тебе? — кинула вона, грайливо примружившись.

— Мовчати, — відповів я. — Але чай, ще краще.

— Тоді чай. Із настроєм, добре?

Я кивнув. Обережно відчинив шафку і дістав банку з улуном, наче це не просто банка, а щось особисте, майже сакральне. Насипав чай у скляний заварювальний чайник із металевим фільтром.

Зупинився на мить. Вдихнув аромат — глибоко, неквапно. Цей запах завжди діяв заспокійливо. Налив гарячу воду, витримав паузу. Не поспішав. Для когось — це просто чай. Для мене — ритуал, у якому все мало значення: тиша, рух руки, навіть те, як кружляла пара. Це спосіб зловити момент.

— А ти завжди такий? — знову її голос, м’який і трохи насмішкуватий.

— Який?

— Стриманий. Наче в тебе всередині табличка «обережно».

Я поставив перед нею чашку й сів навпроти.

— А ти завжди так вільно почуваєшся в чужій кухні?

— Тільки коли відчуваю, що мене не виженуть.

Смілива.

Міла зробила ковток чаю, примружилася від аромату, начебто справді тямила в смаках, а не просто хапала перше-ліпше з полиці.

— Ммм… краще, ніж у кав’ярні, — сказала щиро. — У тебе талант.

Я лише відкинувся на спинку стільця, мовчки спостерігаючи, як дівчина, не поспішаючи, досліджувала кожну дрібницю в кухні поглядом.

— І все ж… чому ти погодився? — запитала раптом.

— Бо Лія попросила. А я їй довіряю.

Вона кивнула повільніше, ніж зазвичай.

— А я можу заслужити твою довіру?

— Це не конкурс. Просто живи. І не руйнуй нічого.

Авантюрна сусідка розсміялася. Легко. І цей сміх дивним чином не дратував.

— Щось не так? — помітила, коли я довше затримав погляд.

— Я не звик, щоб у моїй кухні хтось сміявся.

— Тоді треба звикати, — відповіла авантюрна сусідка, знову усміхаючись. — Я ж тут тепер… на деякий час.

Я не заперечив. Хоч і відчував, що цей «деякий час» може стати значно довшим, ніж я собі уявляв.

Потягнувся до тарілки. Взяв печиво з шоколадом. Виглядало пристойно, пахло смачно. Відламав шматок і скуштував.

М’яке, трохи хрустке по краях, ідеально збалансоване. Шоколад розтанув на язиці, залишаючи приємну гірчинку. 

От халепа, смачно. І це мене трохи дратувало.

— Ну як? — вона виглядала так, ніби поставила на карту свою репутацію.

— Смачне, — просто відповів і взяв ще одне.

— Це ти зараз по-дружньому, чи щиро?

— Якби було несмачне — не їв би друге, — відповів і зробив ковток чаю.

— Вау. Це був комплімент? — з усмішкою примружилась. — Чи мені почулося?

— Можеш записати собі в блокнот як рідкісне явище, — відповів, злегка посміхнувшись.

— Ти правда думаєш, що я запишу це в блокнот? — запитала Міла, усміхаючись, але в її голосі було щось викличне.

— Якщо хочеш — можеш, — відповів, не змінивши виразу обличчя, і зробив ще один ковток чаю, намагаючись зберегти спокій.

Авантюрна сусідка задумалась на мить, поглянула на мене, ніби аналізувала мою реакцію.