Глава 8

- Джорджиано… Це я…

Та дівчина вже кинула трубку. От вже ця італійська пристрасть до скандалів. Хіба так можна? Невже не можна розпитати все спокійно? Обов’язково влаштовувати сцени ревнощів? Хоча… хіба поводилася б вона інакше, якби зателефонувала Лукасу, а в слухавці почула незнайомий жіночий голос? Господи! Знову Лукас. Нащо взагалі про нього згадувати? Час викинути його з голови і йти далі. Хоча це нелегко, ой як нелегко, зробити.

Дебора поглянула на темний екран. Дідько! І що тепер скаже Адріано? Нащо вона взагалі підіймала трубку?

Та зізнатися напевно доведеться. Хай там що! Інакше якось негарно виходить. Може зателефонувати Джорджиані? Зрозуміло, що слухавку від Адріано вона не візьме тепер.

Дебора швидко перенесла номер дівчини до свого телефону і натиснула виклик. Та трубку ніхто не брав. Господи! Сподіватимемося, що з нею все гаразд? Ну не наскільки ж вона ненормальна, щоб завдати собі шкоди?

Дебора знову озирнулася на двері ванної й миттєво натиснула виклик. В слухавці почулися гудки. Та через хвилину на протилежній стороні хтось підняв слухавку.

-Так, - гаркнула слухавка голосом Джорджиани. – Якщо це знову якась реклама, то йдіть до біса…

- Це Де… Валері, Джорджиано, - запнулася дівчина. – Привіт! Точніше… ми щойно говорили з тобою телефоном. І ти не так все зрозуміла…

- Валері? – голос нареченої Адріано затремтів. – Це він попросив тебе зателефонувати мені? Це він шукає виправдання своїм зрадам? Це він…

- Стоп! – гаркнула Дебі, щоб припинити цей монолог звинувачень. – Ми змокли під дощем і Адріано дав мені свій піджак. А сам пішов у душ. Телефон залишився у кишені. Тож коли ти зателефонувала, я й підняла слухавку…

- Гарна казочка для виправдання, - пробурмотіла вона. – Ось тільки я не вірю у всю оцю брехню. Я розумію, що ти його кузина, але не варто прикривати його зради. Знаєш, як це боляче?

Кому як не їй це знати?  

- Джорджиано, люба, - Дебора озирнулася на двері ванної, - послухай мене. Невже ти гадаєш, що я б прикривала його зради? А тим паче підтримувала таку його поведінку? Я бажаю йому лише добра, тож вважаю, що ти можеш стати гарною супутницею життя. І я лише сьогодні сварилася на нього через те, що не телефонує тобі, щоб дізнатися, як там Камілла…

- З нею вже все добре, - схлипнула дівчина. – Це справді ти підняла слухавку?

- Так…

- Дай йому телефон, - хмикнула Джорджиана. – Хочу почути його голос.

- Так… так він у ванній, - промовила Дебора. – Коли вийде, то скажу, щоб зателефонував тобі. Гаразд?

- То це не він просив тебе телефонувати? – глухим голосом запитала Джорджиана.

- Ні, - похитала головою Дебора. – Адріано навіть не знає про те, що сталося…

- Про що цікаво я не знаю? – почувся за спиною хриплуватий баритон.

Дебора від несподіванки аж підскочила. Й ледве не випустила з рук телефон.

Миттєво озирнулася й заклякла на місці. У дверях ванної стояв Адріано в одному рушнику навколо талії. Волосся мокре. По ньому на оголені плечі стікають краплинки води. Подих перехопило. Вуста розтулилися самі собою. А розмова відійшла на другий план.

Її погляд блукав оголеним тілом чоловіка, м’язи якого проступали крізь шкіру. Вузька талія робила плечі ще ширшими. Від пупка йде доріжка з волосків, яка кінчається десь далеко під рушником. Дебора зніяковіла, зрозумівши, що він спостерігає за її реакцією на його тіло, а потім залилася фарбою.

- Валері, - голос Джорджиани вивів її із заціпеніння, - де ти?

- А… тут Адріано вийшов з душу, - пробелькотіла Дебора. – Передаю йому слухавку.

Вона миттєво протягнула йому телефон і прошмигнула мимо нього до ванної. Грюкнула дверима і притислася до них спиною. Задерла голову до стелі й прикрила очі. Та що це таке? Він спеціально це все зробив? Нащо? Невже перед справжньою кузиною він би ходив в одному рушнику навколо талії?

І що це з нею? Чому вона так гостро реагує на нього? Багато честі для такого, як він.

Дебора стягнула з себе одяг й увійшла в душову кабінку. На склі пар. Тут щойно купався оголений Адріано. Від цих думок серце ледь не вистрибнуло з грудей.

Гаряча вода трохи заспокоїла та зігріла її. Вона уявила на хвилинку реакцію Адріано на її витівку. І нехай. Не буде більше таким ідіотом! Нехай би пропустив її до ванної першою. Тоді б такого казусу не сталося.

Висушивши голову та витершись насухо, дівчина вийшла з ванної. Адріано сидів вже одягненим в білий махровий халат на канапі й щось дивився в її телефоні.

- Ти… це у твоїх руках мій телефон? – не втрималася вона. – Ти взагалі що собі дозволяєш?

Він лише покосив на неї погляд й мило посміхнувся.

- І хто в нас Лукас? – запитав він спокійно. Жоден м’яз не сіпнувся на його обличчі. Він лише зацікавлено розглядав її.

- А тобі то що? – склала вона руки на грудях. – І взагалі. Якого біса ти лазиш в моєму телефоні?

- Мені взагалі було паралельно до твоїх походеньок до того часу, поки ти не втручалася в моє особисте життя, - промовив він. – Та якщо ти вже насмілилася влаштовувати моє життя, то я подбав про твоє.

- Що? – Дебора витріщила очі, відчуваючи, що зараз накинеться на нього з кулаками. – Ти про що? Що ти зробив?

Адріано на її випади лише усміхався. Повернув телефон екраном до неї, показуючи якесь повідомлення. І раптом телефон в його долонях ожив. А на екрані висвітилося «Лукас».

Бляха-муха! Святі помідори! Він відправив повідомлення Лукасу? Придурок!

Вона метнулася до нього. Він підхопився. А вона лише вихопила в нього з рук телефон і вимкнула звук.

- Ти взагалі придурок? – поглянула вона йому в обличчя. – Ти з головою не дружиш? Хто дав тобі право писати з мого телефону хоча б комусь?

- А хто дав тобі право відповідати замість мене телефоном? – рявкнув він.  

- Я знаю Джорджиану…

- А я тепер знаю Лукаса…

- Що?

- Мені сподобалося писати непристойні слова йому, - хмикнув він. – Якби він не хотів, то не відповідав би на повідомлення. Он як Роберт не хотів спілкування, то не відповів на моє повідомлення. Хоча переглянув його…