Глава 6

Дебі спокійно зупинила на ньому роздратований погляд. Навіть посмішку видавила з себе.

- З моїм язичком все гаразд, - відповіла тихо. – А ти прибери руки й дай мені пройти. Інакше закричу…

- Кричи!

То він не вірить, що вона може покликати на допомогу? Дебора набрала повні груди повітря й відкрила рота, щоб крикнути. І тут його долоня миттєво накрила їй вуста. Дитячий садок, не інакше! Біля свого вуха вона почула його важке дихання. Його стегна притиснули її до стовбура дерева. Парфуми Адріано лоскотали носа, змушуючи якимось невідомим силам внизу живота підійматися вгору.

Дебі спробувала вирватися. Та все чого досягла – це її притиснули до стовбура дерева ще сильніше. Повітря стало замало, тож Деб не роздумуючи гризнула Адріано за руку.

Він завив і на секунду втратив контроль. Цього виявилося достатньо, щоб відштовхнути його і вирватися.

- Ти взагалі розум втратив? – гаркнула вона, спостерігаючи, як він оглядає місце укусу. – Що це за ігри в той час, коли твоя наречена Джорджиана очікує твого освідчення?

- Ігри? – пхикнув він. – Які? Любовні? Самій не смішно?

- Ти притискав мене до стовбура…

- То у вас в Чикаго такі дії означають загравання чи флірт? – поцікавився він, вертячи рукою, на якій залишилися сліди від її зубів. Місце укусу відразу почервоніло. І певно саднило дуже, оскільки він кілька разів тряхнув рукою, ніби відганяючи біль. – Бачу, ти вважаєш себе мало не центром Всесвіту, люба піранья. Тоді так кортить знайти нареченого, що здається, що навіть кузени почали проявляти до тебе інтерес.

Дебора відчула, як кров миттєво прилинула до обличчя. Але ж він притискав її до стовбура, не як кузен. І дихав важко їй на вухо. Хіба ні? То чому тепер заперечує все?

Схоже, Адріано дивиться на неї, як на сестру, якою вона й мала бути. Ось тільки насправді вона не сестра.

- То друзі тебе ніколи не обнімали? – поцікавився він. – Ніколи не цілували в щоки?

- Ти мені не друг, - огризнулася вона.

- Звичайно, не друг! – промовив Адріано. – Я твій двоюрідний брат, Валері! Це більше, ніж просто друг…

- Чому ви чоловіки вважаєте, що щоб ви не зробили, всьому є виправдання? – склала вона руки на грудях. – Ти притискав мене до стовбура, як чоловік, а не кузен. Цікаво, а якби я зробила те саме? Це б означало, що я по-братерськи до тебе ставлюся?

- Можемо перевірити, - розвів він руки в сторону. – Я весь до ваших послуг, люба тигрице!

- Йди до біса! – гаркнула вона. – Ненавиджу, коли поводяться ось так. Тож тримай свої руки при собі!

І розвернувшись, пішла геть.

- І хто тепер боягуз? – почула вона за спиною.

Та дівчина навіть не озирнулася, щоб нагородити його зневажливим поглядом. Багато честі для такого, як він.

Бабуся сиділа в кріслі й милувалася краєвидами. Дебора важко зітхнула та попрямувала до неї.

- Гарно тут у вас, - промовила вона, зупинившись у жінки за спиною. – Така тиша. Спокій.

- В Чикаго метушня? – озирнулася на неї бабуся.

Її темні, але вже трішки вицвілі очі світилися радістю.

- Я така щаслива, що ти приїхала до нас, - промовила вона, протягнувши до дівчини долоню. – Візьми стілець та сядь біля мене.

Деборі нічого іншого не залишалося, як виконати наказ. Природа за вікном притягувала погляд. Перед очима розгорнулося озеро з білими лебедями. Вони плюхалися у воді, занурюючи довгі шиї в озеро. І чи то рибу вихоплювати з води, чи які водорості, але більший лебідь годував меншого лебедя. Схоже, це закохана пара. Така вірність, дбайливість не могла не торкнутися струн душі дівчини. Невже на світі буває ось таке справжнє кохання? Невже буває лебедина вірність?

- Розкажи мені про Аріанну, будь ласка, - попросила жінка, міцно стиснувши старечою рукою долоню Дебори. – Ми так і не попрощалися з нею… Я… погано пам’ятаю ті часи… інсульт… та коли трішки прийшла до тями, її вже не стало…

Велика самотня сльоза повільно покотилася по обвислих щоках. Дебора знову зітхнула й взяла холодну руку старої жінки у свої долоні.

- Не плачте, - попросила вона тихо. – Не треба! Ви ні в чому не винні! Це життя. І як казав мій та… товариш… Бог забирає на небо лише найкращих. А вона… була прекрасною людиною. Вам варто пишатися тим, що виховали таку дбайливу та добру доньку…

Жінка просто схилилася, навіть згорбилася. І беззвучно плакала. Сльози тепер градом котилися з очей.

Зараз дівчина говорила про свою матір, яку втратила в ранньому дитинстві. Й ледве не бовкнула про те, як її заспокоював тато. Добре, що миттєво згадала, що у Валері вже немає батька.

Сльози жінки викликали бурю спогадів, які вихором пронеслися її свідомістю. Від розчулення сльози самі виступили на очах дівчини.

Дебі розгублено озирнулася в пошуках підтримки, коли у дверях побачила Адріано. Він зупинився на хвилинку, швидко оцінив ситуацію й спокійно попрямував до них.

- Думаєш, тітці легко, коли ти оплакуєш її? – запитав він, наливаючи в склянку води. Спокійно протягнув заплаканій жінці воду. – Бабусю, ми ж обговорювали це все. Ти обіцяла, що стримуватимешся, щоб не викликати черговий напад. Тітка дивиться на тебе з небес і дякує, що ми не залишили її осиротілу дитину. Валері з нами. Тут радіти потрібно, а не плакати…

- Так-так, любий, - схлипнула жінка. – Що в тебе з рукою?

Адріано так подивився на руку, ніби вперше побачив. А на ній красувалися сліди від зубів Дебори. Місце укусу припухло. Шкіра почервоніла й набуло вже якогось фіолетового кольору.  

- Це я придавив пресом сьогодні на виробництві, - кинув він, потираючи місце укусу.

Дебора аж рота відкрила від подиву. Оце так! Вона очікувала, що він зараз розповість про те, що це вона його вкусила. А він викрутився.

- Будь обережним! – промовила вже спокійніше бабуся. Сльози висохли. Руки перестали тремтіти.

Вона втягнула в себе повітря й поглянула в далечінь. – І хоча я втратила можливість побачити доньку та в мене залишилася можливість поріднитися з онукою. Правда, люба?