Глава 5

Ледве впоравшись з тремтіннями в руках, Дебора повільно зависла над екраном. Одна її півкуля головного мозку просила не підіймати слухавку, а інша запевняла, що цим стосункам варто покласти край. Раз і назавжди! Можливо хтось і може пробачити зраду. І справа аж ніяк не у вбивстві. Поки суд не винесе вирок, вона не може вважати його винним. Та зрада ж була? Журналісти не просто так сказали, що дитина від Лукаса. Не просто вбив вагітну жінку. А вбито вагітну жінку, яка носила під серцем дитя Лукаса Чилтерна.

А телефон розривався.

- Так, - натиснула вона зелену кнопочку.

В слухавці тиша. Лише чиєсь важке дихання.

- Алло!   

- Нарешті, - почувся незадоволений голос коханого. – І як довго ти планувала мене ігнорувати?

- Лукасе, будь ласка, - промовила вона, ледь стримуючись. Не варто сперечатися. Ще не відомо, хто вбивця. Тож краще не дракони ти його.

- Будь ласка? – почувся його глухий регіт. – Ти жодного разу не навідала мене у в’язниці. Це отаке твоє кохання?

- А ти б навідував мене, якби виявилося, що я зраджувала тобі перед весіллям? – викрикнула вона, відчуваючи, як тремтить рука.

- Ось ти як заговорила, люба? – просичав він. – Я думав ти особлива! А ти така ж, як і всі інші!

- Нехай! – промовила Дебі вже спокійніше. - Я навіть доводити протилежне не стану!

- а не потрібно нічого доводити, кохана! – розсміявся Чилтерн. – Ти тепер моя дружина! І тепер ми говоритимемо інакше…

- Щоооо?

- Ми вінчалися, - просичав він. - Забула?

- Нас не запитували чи бажаємо ми взяти шлюб, - відповіла швидко. – Нас не оголосили чоловіком і дружиною. Тож формально церемонія не завершена. А отже й ми не одружені!

- Де ти зараз? – миттєво перевів розмову на іншу тему. – Я хочу, щоб ти повернулася. Негайно!

Він знає, що Дебори немає вдома? Цікаво і хто йому про це сказав?

- Навіщо?

- Що навіщо?

- Навіщо мені повертатися?

- Твоя поведінка огидна! – почулося зі слухавки. – Нам варто сісти й все обговорити. А ти просто піджала хвіст і втекла…

- Бо не хочу бути залученою до всього отого бруду…

- Та невже? – фиркнув Лукас. – Ти погодилася вийти за мене. Приймала дорогі подарунки. Одягала шикарні сукні та взуття. Тоді для тебе все оце не було брудним?

- Я поверну тобі всі прикраси…

- Звичайно повернеш, - буркнув Чилтерн. – І сама повернешся. Чи ти вважаєш, що від мене так легко звільнитися?

- Не смішно!

- А я й не сміюся!- буркнув він. – Їдь в аеропорт і сідай на перший літак до Чикаго. Чуєш?

Вона має показати, що не боїться його.

- Ні! – твердо промовила дівчина. – Я не збираюся зараз повертатися. Тож забудь!

- То ось як ти заговорила, люба! – просичав Лукас. – Та маю тебе попередити. Це я йду від дівчат, і ніяк не навпаки…

- Вітаю! – кидану Дебі в слухавку. – Тоді я буду першою, хто тебе кинув. І прошу зазначити. Ти сам у цьому винен.

- Ти дуже пошкодуєш про ці слова… Ти ще не знаєш, що тебе очікує…

Дебора поточилася від таких погроз і сіла на стілець. Миттєво вимкнула телефон та відкинула його в сторону, ніби він був огидним. Кілька секунд дивилася на смартфон, а потім зітхнула. Господи! Добре, що вона поїхала звідти. Добре, що погодилася на цю пропозицію мачухи. Невідомо чим могло це все закінчитися. А якщо він вийшов під заставу, то стовідсотково виїжджати за межі країни йому не можна. Це трохи заспокоїло дівчину. Вона озирнулася навколо в пошуках своїх речей і згадала, що Адріано заніс їх до гардеробної.

Ледве знайшовши в собі сили, вона пройшла до ванної та вмилася. Поглянула на своє зображення в дзеркалі. Чому вона така нещаслива? Чому така безталанна? Ось ніби й зустріла гарного хлопця. І ким він виявився? Зрадником? Вбивцею? Жінконенависником?

Як добре, що вона тут. Розуміння цього трохи зігріло душу. Тож вона вдягла легку сукню піщаного кольору та розпустила волосся. А спустившись до столової, помітила всіх за довгим столом. Коли вона підійшла, чоловіки традиційно підвелися.

Ніко миттєво підскочив і підсунув для неї стілець.

- Яка ж я щаслива, що нарешті вся родина зібралася за столом, - промовила бабуся. Її обличчя, пронизане зморшками, було доволі бліде. Та вона трималася з останніх сил. – Шкода звичайно, що моя донечка Аріанна так і не дожила до цього часу. Та ми рада, що ти сіла з нами за один стіл, Валері!

- Вона – неймовірна красуня! – промовила огрядна жіночка в фартусі. – За місяць тут знайдемо їй нареченого. І залишиться вона біля вас назавжди, Доно Маріє!

- До речі, можу допомогти з пошуками нареченого, - раптом обізвався Адріано.

Він встиг переодягнутися. На ньому була світла сорочка з закоченими рукавами та темні джинси. Два верхні ґудзики традиційно розстібнуті.

Дебора повільно повернула голову на його голос. І її брови миттєво підстрибнули. Він може допомогти з пошуками нареченого? Він?

То це війна? І тепер Адріано вирішив знайти їй якогось старезного дідугана?

- Любий кузене, - вона навіть чарівну посмішку з себе видавила, - не варто перейматися! Тобі не за моє майбутнє варто хвилюватися, а за свою майбутню родину. Джорджиана така чарівна! І ти будеш останнім ослом, якщо втратиш її… А така дівчина довго чекати не стане….

Ніко пирснув зо сміху. Адріано примружив він роздратування очі, а дон Лоренцо замахав руками.

- Ніхто нікого втрачати не буде, - промовив так впевнено, ніби знав наперед. – Правда, синку?

Адріано закотив очі.

- Ми вже обговорювали це, тату! – промовив роздратовано. – Обговорювали мільйон разів.

- І що? – Лоренцо підняв на нього здивований погляд, саме в той момент, коли їм на стіл ставили велику миску пасти.

- Не тисни на нього, синку! – втрутилася бабуся, мило посміхнувшись. – Він розумний чоловік! Зробить пропозицію, коли буде готовий. Так, Адріано?

- Може він боїться? – раптом запитала Дебора.