Глава 4

- Щось не так? – схвильовано запитав Адріано, прискіпливо розглядаючи жах у її очах. – Щось сталося?

- Ні, - ледь видавила з себе дівчина. – Все добре! Можемо їхати!

Його брови поповзли вгору від здивування, але він тактовно промовчав. Лише вказав рукою напрям до машини. Дебора набрала повні груди повітря і попрямувала до порше.

В машині грала спокійна мелодія, бринькаючи на струнах і так переляканої свідомості. Дебі лише зімкнула пальці в замок і облизала вуста.

- У подруги щось сталося? – знову почувся хриплуватий баритон Адріано. – Ну ж бо, Валері. Ми ж рідня. Твої проблеми, то наші проблеми.

Якби було все так просто. Якби можна було зізнатися та й по всьому. Але Вел не бажає зараз їхати до хворої жінки. І як вони пояснять її відсутність? Як пояснять те, що вона не приїхала?

- Все добре, - прошепотіла дівчина. – Дякую!

- Дякую? – хмикнув невдоволено він. – Ти не маєш мені дякувати. Ми рідні. Ти ж не дякуєш батькам за те, що запитують, як в тебе справи?

- Не дякую… Тобто… Моїх батьків немає в живих, - спохватилася вона, згадавши, що вона ж грає роль Валері.

- Я знаю! – якось занадто впевнено промовив чоловік. – Тітка Аріанна розповідала тобі про нашу родину?

Аріанна? Тітка?

- Так… тобто ні, - схвильовано стиснула вона пальці, які аж побіліли. – Інколи згадувала бабусю Марію, але… не часто…

- Чому вона не назвала тебе італійським ім'ям, Валері? – запитав він, вправно обганяючи автомобілі, які зустрічалися на їх шляху.

- Тобто?

- Ну… Валері – це не італійське ім’я, - промовив він. – Невже тітка так ненавиділа своє коріння, що готова була єдину доньку назвати американським ім'ям?

- Хіба ім’я грає якусь роль? – не втрималася Дебора. 

- В Італії так, - впевнено промовив чоловік.

- І що ж означає твоє? – запитала зацікавлено.

- Той, що родом з Адріатичного моря, - гордовито промовив Адріано. І було видно, що він пишається цим.

- О! – фиркнула Дебора. – Це багато чого пояснює. Питань більше немає.

- Та невже?

Дебора хмикнула і відвернулася в сторону вікна. Зараз вони виїхали з міста і мчали степовою дорогою.

- Я думала ваш будинок у Римі, - повернула вона до Адріано голову. – Куди ми їдемо?

- І виноградники теж у Римі на пляжах ростуть, - буркнув він. – А завод з вироблення вин збудували саме на місці Колізею. А що? Ми можемо…

- Дуже смішно, - оглянула вона його незадоволеним поглядом.

Цікаво, чому всі її слова його так дратують? Вона ж не зробила йому нічого поганого. Тоді чому він так поводиться з нею?

Та виясняти часу не вистачило, оскільки перед її очима з’явилася зелена галявина з триповерховим будинком посередині. Навколо будинку споруджені альтанки, які вирізняються незвичністю та різьбленням. Неподалік розташувалося величезне озеро, де плавали лебеді. А за озером майже до самого горизонту виднілися ряди зелених виноградників.

Порше плавно рухалося асфальтованою дорогою, усадженою якимись незнайомими дівчині деревцями. І нарешті зупинилося біля ґанку.  

Двері миттєво відчинилися і до неї поспішив невисокий чоловік в уніформі. Він витончено відкрив дверцята й допоміг їй вибратися.

Адріано в цей час дістав з багажника її речі й віддав чоловікові.

- Прошу! – вказав напрямок до будинку рукою. – Твого приїзду вже очікують…

Дебі важко зітхнула і попрямувала до дверей. Підіймаючись мармуровими сходами, Дебора відчула, як тремтять коліна. З кожним кроком все важче було підійматися. І якби позаду не йшов Адріано, то вона б з величезним задоволенням втекла звідти. Та схоже назад дороги немає. Тож втягнувши в себе якомога більше повітря, дівчина переступила через поріг і опинилася в велетенській вітальні. Посеред вітальні в кріслі сиділа жінка з темним волоссям, яке вже прикрасила сивина. Її ноги були прикриті ковдрою, а темні як ніч очі раптом засяяли. На вустах з’явилася посмішка. Вона підняла одну долоню і протягнула до Дебори.

- Валері! – промовила щиро. – Моя красуня! Ти така доросла! Така гарна! Проходь ближче! Ми так довго очікували твого приїзду. За її спиною стояв високий, стрункий чоловік років п’ятдесяти з темним, як смола волоссям, яке де-не-де прикрашала сивина. Він оглянув Дебору з ніг до голови, ніби вишукуючи в ній знайомі риси й нарешті посміхнувся.

- Валері, ти така чарівна! – промовив він. – Нарешті! Нарешті ти погодилася приїхати. Ми безмежно щасливі.

В їх очах світилася щирість. Справжня щирість. І Дебі відчула себе ніяково.

- Пам’ятаєш нашу розмову? – прошепотів хтось за спиною на вухо. – Бабуся хвора!

Дебора мило посміхнулася й увійшла до вітальні. Навкруги повно квітів. Світлі вікна займають майже пів стіни. Одну зі стін займає камін. Посеред вітальні стоїть широчезна канапа з кріслами. На канапі сидить молодий хлопець, закинувши ногу на ногу. У вухах навушники. Він киває головою в такт музики.

- Ніколо, поглянь на нашу Валері, - кидає голосно бабуся. – Поглянь, яка вона красуня! Він наречених відбою не буде.

- Витягни ті навушники з вух, - гаркнув чоловік за спиною бабусі Марії.

Юнак сіпається і підіймає очі на двері. А потім повільно виключає музику і підводиться.

- Валері! Кузино! – він широко розводить руки в сторони та миттєво захоплює її у свої обійми. – Оце так сюрприз! А ми думаємо, що ж ви так довго в тому аеропорту?

- Ми завозили Джорджину додому, - промовив Адріано.

- А вона що робила в аеропорту? – хмикнув Ніколо.

- Ніко, не тупи! – буркнув Адріано. – Вона поїхала туди зі мною…

- Боїться, щоб тебе не вкрала якась красуня? – підморгнув він до Дебори, залишаючи руку на її плечі.

Бабуся схопила її рученята і припала до них вустами. Її сльози миттєво зробили вологими долоні дівчини.

- Бабусю, ви чого? – Дебі присіла перед нею. – Я ж тут! Все добре!

- Мені так соромно за всі ті роки, коли ми не мали можливості спілкуватися, - вона витерла сльози хустинкою. – Аріанна дуже вперта. Вона не бажала навіть показувати тебе нашій родині.