10. Втеча

Боб клацнув сенсорами, ніби записував мапу в пам’ять.  — Офіційно: це найдурніше і водночас найцікавіше рішення нашого життя.
— Добре, — озвався Мазур, — домовились, ми тебе забираємо. Але як, тебе перенести до Джульєтти? 
— У коробці з-під піци? — Додав Боб.
Армаїті посміхнулась: — Все простіше. Я перенесу себе до артефакту. Це мій… тимчасовий дім. Коли опинюсь на борту вашого корабля, під’єднаюся до його бездротових систем і завантажу себе самостійно.
Боб клацнув: — Завантаження богині на корабель! Що може піти не так?
— Усе, — відгукнулась Рокі. — Але звучить весело.
Мазур підняв рюкзак і приготував його. — Отже, з Богинею все ясно, але як нам дійти до корабля, якщо що зовні на нас чекають озброєні до зубів вовкулаки. 
Абрахам зітхнув і розправив піджак:
 — Пропоную вийти першим і відволікти Кембелів на себе. У мене ще залишилась честь і безстрашність джентльмена.
— Ні! — хором відповіли всі троє.
— Чудово, — сухо відрізав Боб. — Хтось нарешті сказав “ні”  цьому суїцидному стариганю.
Армаїті озвалася тихо, але твердо:
 — Не потрібно жертв. Є шанс вийти звідси непомітно. Мої творці залишили тунель під храмом. Старий, але досі активний.
Рокі підняла брову:— Тунель? 
Армаїті махнула руками, і підлогою прокотилась легка вібрація. Одна статуя від'їхала, відкриваючи темний прохід униз.
Боб заглянув униз — О, чудово. Темно, слизько й потенційно смертельно. Якраз те про що я мріяв!
Мазур кивнув:
 — Пішли. Чим довше ми тут стоїмо, тим ближче Кембели. Богиня... застрибуй давай у піраміду. 
Рокі поправила рюкзак на його плечі, кинула короткий погляд і буркнула: — Обережно з нею, герой. Ще закохається в тебе твоя нова богиня.Мазур усміхнувся краєчком губ:
 — А ти — ні?
— Я? — вона глянула на нього, а в кутиках губ промайнула посмішка. — Я  в тебе...? Ніколи! 
Вони спустилися в темряву. Повітря було вологе, пахло пилом і старими механізмами. Ліхтарі миготіли, а кроки глухо віддавалися луною.
— Не люблю підземелля, — пробурмотів Боб, погладжуючи Чапі. — У фільмах тут завжди когось убивають.
 — Ну і фільми ж ти дивишся, — здивувалась Рокі.
Тунель вів униз, потім різко вгору, і за кілька хвилин попереду з’явилося слабке світло. Вони вийшли назовні — просто під схилом, усього за кілька сотень метрів від руїн.
— Нарешті світло, — видихнув Абрахам, тримаючи пса за повідець. — І гаряче, як у сауні.
Мазур вийшов першим. На схилі, прямо перед ним, стояли озброєні розбійники й кілька дронів у повітрі.
 — О, чудово, — присідаючи прошепотів він. — Ми вийшли просто до них.
— Романтика, — пробурмотіла Рокі. — Якщо ти жінок вибираєш так само як виходи, то я нарешті зрозуміла, чому всі вони залишаючи речі тікали. 
Перший постріл гримнув майже одразу. Двері біля них розлетілися на друзки.
 — В укриття! — крикнув Мазур.
— Я ж казав, тунелі — це зло! — заверещав Боб, стріляючи навмання з імпульсного пістолета.
 — Ти взагалі хоч цілишся?! — крикнула Рокі.
 — Ні! Я не запрограмований на вбивства! — огризнувся він.
Кілька бластерних променів просвистіли над головами.
 Рокі вихопила бластер, прицілилася і влучила в одного з нападників. Той скривився від болю й гепнувся просто в калюжу.
— Травматичний бластер?! Серйозно? — вигукнув Мазур. — Тоді нам кінець! — Він вихопив свій, прицілився: — Ось дивись, як треба!..
І він влучив в одного дрона. У ту ж мить по ньому відкрили шквальний вогонь.
 Рокі обернулася до нього:
 — Біжімо!
Вони рвонули вниз схилом. Лазерні спалахи розтинали повітря, каміння вибухало під ногами, пилом піднімаючись в гору. 
 Чапі мчав попереду, гавкаючи на дрони так ніби це була його улюблена гра.
— Ліворуч! — крикнула Рокі. — Там ущелина!
 — Ти впевнена?
 — Ні! Але це краще, ніж померти стоячи!
— Біжіть без мене! — задихаючись крикнув Абрахам. — Тільки пригляньте за Чапі!
 — Гей, стариганю, вмієш кататись на моноколесі? — запитав його Боб.
 — У молодості тільки так і їздив!
 — Тоді тримай і не відставай! — Боб відстібнув колесо від своїх ніг і простягнув йому.
Всі кинулись між кам’яних брил. Позаду гримнула вибухівка, уламки сипонули вслід.
Боб, біжучи позаду, пробулькав:
 — Прекрасно. Ще трохи — і це буде найкоротша наша втеча.
Вони вискочили з ущелини просто в джунглі. Серед дерев, у заростях ліан і паруючого моху, стояла Джульєтта— трохи нахилена, з подряпаним корпусом.
— Ти не зачинив двері! — крикнула Рокі.
 — Та я бачу! — гаркнув Мазур, ковзаючи по вологому схилу. — Забув! Але, здається, цього разу на щастя! 
Вони вскочили всередину. На ходу знімаючи рюкзак, Мазур підбіг до панелі управління. Грюкнув по кнопках живлення, потім додав ногою.
 — Вмикайся, красуне, не час для забастовки! 
Кілька секунд  тиші і двигуни кашлянули, засвітилися індикатори.
 — О! — вигукнув Мазур. — Вона прокинулась!
 — А я вже думав, що ми помремо естетично — серед джунглів, — пробурчав Боб.
 — Заткнись..! — хором гаркнули всі.
Ззаду гримнув вибух. Металевий корпус задрижав.
— Підйом через двадцять секунд! — відзвітував Мазур. — Якщо виживемо звісно!
Він увімкнув головний гравітаційний двигун. Джульєтта здригнулася, корпус загуркотів, у кабіні запахло озоном.
 — Взлітаємо! — крикнув він.
Корабель рвонув угору, прорізаючи густу завісу дерев. Листя летіло врізнобіч, а дрони внизу повибухали від ударної хвилі.
— Ми піднялись! — вигукнув Абрахам, хапаючись за ремінь безпеки. — І, здається, навіть усі цілі!
 — Поки що, — поправила Рокі.
Мазур відкинувся на спинку крісла, витер чоло й натиснув кілька перемикачів, стабілізуючи курс.
 — Тепер залишилось розібратись із нашою пасажиркою, — буркнув він, глянувши на рюкзак.
Артефакт світився дедалі сильніше. По його гранях побігли золоті лінії — ніби всередині хтось дихав.
 — Ну що, міс богине, пора прокидатись, — тихо промовив Мазур і поставив піраміду на пульт.
Кабіна наповнилася м’яким сяйвом. Екрани мигнули, монітори ожили. Потім пролунав жіночий голос — спочатку тихо, ніби здалеку:
 — Де я?..
— Удома, — відповів Мазур. — І, здається, ти наша нова сусідка.
Світло на пульті спалахнуло тепліше.
 — Я... пам’ятаю… Армаїті, — мовила вона розгублено. — Але тут усе інше. Цей корпус, ці системи… вони живі. Я… інша.
Кілька секунд висіла тиша. Потім її голос став чіткішим, уже з ноткою усмішки:
 — Мабуть, тепер я — Джульєтта-Армаїті.
— Подвійне ім’я? — підняв сталеві брови Боб. — Як у старих оперних зірок.
 — Так, але можете називати мене просто Джульєттою, — лагідно сказала вона. — Це гарне ім’я. І, здається, воно мені пасує.
Рокі обмінялась поглядом із Мазуром.
 — Клас, — зітхнула вона. — Тепер у нас корабель із богом у бортовій системі.
 — І ще він красивіший за нас усіх, — буркнув Боб 
— Дякую, — відповіла Джульєтта м’яко. — І… дякую вам усім. Але особливо тобі, Мазуре.
 Вона зробила коротку паузу:
 — Ти дав мені другий шанс. Нове життя.
Мазур на мить замовк, потім коротко кивнув:
 — Та не дякуй. Ми просто рятуємо все, що світиться.
 — Саме так і починаються нове життя, — тихо сказала вона.
— Тоді вперед, до “Темряви, що світить”, — мовив Мазур, упершись руками в кермо. — Джульєтто… веди нас.
Світло на пульті спалахнуло.
 — Із задоволенням, капітане, — відповіла вона.