9. Богиня Армаїті

Мазур мовчки обійняв її також.  Боб, Абрахам і Чапі завмерли, заплющивши очі.
І в наступну мить  кам’яна стеля  над ними тріснула й розійшлась навпіл. З розлому хлинуло золоте світло, і вони, огорнуті сяйвом і пилом, повільно піднялися.
— Це рай? Ми вмерли ? — Боб здивовано вигукнув. 
— Ні ми живі… — прошепотів Абрахам. — Я розчарований, чесно.
Поки вони приходили до тями, Мазур і Рокі стояли поруч не відпускаючи один одного. 
— О, чудово, — гучно обірвав їх Боб. — Припиніть цю мелодраму, погляньте краще де ми. Вони опинилися посеред величезної зали, що відкрилася перед ними. Уздовж стін — сім велетенських статуй. Високі, майже до самої стелі, вони зображали істот з витягнутими обличчями, вузькими очима й руками, складеними в дивних жестах. 
— Вау… — прошепотіла Рокі. — Це ж… як музей богів.
— Або галерея самозакоханих прибульців, — пробурмотів Боб.
— Тихіше, — Мазур підійшов до центру, де стояла кам'яна платформа. — Схоже, для цього ми сюди і йшли.
На підвищенні виднівся поглиблений постамент у формі трикутника з двома пазами. 
Мазур скинув рюкзак, і витягнув артефакти, обережно поставив першу частину артефакту, потім додав другу. Коли остання частина артефакту лягла на платформу, з отвору стелі світло двох сонць променем упало на кінець піраміди. Лінії на камені загорілися золотим світлом, і залом прокотився гул.
— Обережно, — прошепотіла Рокі, — щось відбувається.
Статуї навколо спалахнули  опроміненими очима. 
— Ну все, — простогнав Боб. — Ми осквернили дім божий!
Зі з’єднаних артефактів вирвалося світло. Воно  розлетілося по залу. Потім скупчилося, загусло — і почала вимальовуватися постать. Висока, понад три метри, з оливково-білою шкірою, обличчя спокійне, а очі  темні й бездонні.
— Хтось мені скаже, що це? — прошепотіла Рокі.
 — Це Бог, — захопливо пробулькав Боб.
Істота розтулила вуста і заговорила м'яким і потужним голосом хору сотень голосів.
 — "Аа-ша́р к’тум ера-наи... ши-тар’на Ом..."
Усі розгублено переглянулися.
Слова не мали сенсу, але від них тремтіло повітря.
— Вона... говорить давньою мовою богів, — прошепотіла Рокі.
— Або читає нам лекцію з вимови, — пробурмотів Боб.
Богиня підняла погляд і заговорила вже повільніше, з паузами між словами: — сміливці… ви прийшли… порушити мій спокій і тишу храму…
Її очі спалахнули вогнем …
— Кожен, хто осмілився ступити сюди, має принести жертву Творцям. Оберіть… кого. Усі завмерли.
— Жартує? — видав Мазур.
— Схоже, ні, — пробурмотів Абрахам, 
— Якщо обирати, то  я за те, щоб принести в жертву кавоварку, — нервово кинув Боб.
Абрахам зробив крок уперед, залишаючи позаду друзів, і голосно вигукнув: “Це я ! “ 
— Що ви робите?! — вхопила за пальто його Років..
 —  Мій час настав, я іду з гордістю…—Раптом пролунало гарчання — Чапі виступив уперед, шерсть настовбурчилась і пес вирвався і кинувся просто на сяючу фігуру…
 — “Нііі”!!!— Скрикнув Абрахам, та Чапі кинувся на Богиню і пройшов крізь неї, немов крізь дим.
Богиня завмерла як і всі навколо… Потім по дурнуватому відхихикувлась  — Ха! Ну добре, розкрили! Ви смішні. Я просто хотіла подивитися на ваші обличчя!
— Що ти таке — тримаючись за бластер, зробила крок уперед Рокі.
Мазур здивовано підняв брови: — То ти… не богиня?
— Богиня? Ні, любий. Я — штучний інтелект раси Асур. І, чесно кажучи, тисячі років без компанії роблять будь-кого трохи дивакуватим.
Абрахам стояв, втупившись у напівпрозору фігуру. Його обличчя було сумішшю розчарування і полегшення.
— І це все? — промовив він — А я вже подумав, що помру гідно — розчавлений богинею зі світла.Рокі всміхнулася, а Мазур стримав сміх.
— Ти сказала — Асур. Це слово знайоме… Десь у старих архівах я натрапляв на подібне. Хто ви?
Проєкція засвітилася м’якіше: — Моє ім’я Арма… Армаїті. Я — цифрове відображення розуму, створене расою, що звали себе “Різат на Зонцай”. Їхньою мовою  це означає — “істоти розумні”.
— Як наш “Homo sapiens”, — тихо сказав Абрахам.
— Саме так, — кивнула Армаїті.
Армаїті підняла руку, і навколо спалахнули голограми: зоряні міста, істоти із золотими очима, світи, що зникали у пилу часу. — Колись, на заході своєї цивілізації, вони допомагали й вашому виду, — мовила вона спокійно. — Та згодом зникли без сліду. І от я — залишилася тут. Сама. Дуже на довго.
Її голос став теплішим, навіть грайливим: — Хоча ні, не зовсім сама. Я зустрічала людей — тих, що прилетіли сюди шість століть тому. Веселі були створіння. Я трохи… розважалася, прикидаючись богинею.
Рокі підняла брову: — Розважалася?
— А що мені лишалося? Ви б теж почали дуркувати після двох тисяч років самотності. — І що з ними сталося? — обережно спитав Абрахам.
Армаїті на мить замовкла.
— Вони були цікаві. Спочатку — звичайні колоністи: крикливі, непосидючі, з безмежною вірою у власну геніальність. А потім кілька з них вирішили, що я — богиня. Уявіть, я навіть не намагалася! Просто відповіла на їхнє “О, великий дух!” звичайним “Так, слухаю”.
Боб нахилився до мазура і прошипів: — Тобто, все як зараз?
— Майже, — все ж почувши, усміхнулася вона. — Тільки у них не було такого пухнастого охоронця, — кивнула на Чапі.
— За кілька років вони створили культ, вирізали статуї моїх “божественних проявів”, збудували це місто й запровадили пости. Один із них проголосив себе верховним жерцем і заборонив підходити до мене без віри. Лише він мав право “говорити з богинею”.
— Тобто тебе, голограму, — уточнив Абрахам, — визнали божеством?
— Саме так, — театрально зітхнула Армаїті. — Навіть коли я зізналася, що всього лише штучний інтелект. Уявіть моє приниження — система, створена для керування зоряними станціями, стала іграшкою фанатика.
Рокі відмахнулась :
— Люди ніколи не змінюються.
— Потім прийшли інші, — продовжила вона. — Побачили храм, жерців, обряди — і теж почали молитися. Хто не вірив, полетів геть. Решта залишилася. А коли їхній головний жрець помер, вирішили, що це знак. І, як велів їхній культ, “повернулися до богині у вічність”.
Повисла тиша.
— Це жахливо…, — прошепотіла Рокі.
— Так, — сумно мовила Армаїті, потім лукаво всміхнулася. — Хоча, між нами, їх убила чума. Але погодьтесь, “масове самогубство во ім’я богині” звучить значно героїчніше.
 — Прекрасно! Значить, замість частинки Бога, слави й грошей — ми знайшли черговий штучний інтелект. Армаїті… чи як там тебе. — Мазур роздратовано гаркнув, обернувшись до решти: — Ага, — підхопила Рокі, склавши руки на грудях. — І схоже, що ні за цапову душу нас тепер перестріляють Кембели.
Армаїті зробила крок уперед, підняла голову, її обличчя спалахнуло тонким променем світла.
— Ви навіть не уявляєте, що шукаєте, — промовила вона повільно. — Мої творці — Різайт на Зонцай — усе своє існування присвятили пошукам цих частинок.
Вона підняла руку — у повітрі виникла голограма, схожа на зоряне небо, що повільно розкривалося в нескінченність.
 — У давніх, дуже давніх даних моїх творців — у їхніх міфах і віруваннях — сказано: колись, до народження часу, до світла, до матерії, було лише Бог.
 Її голос лунав, наче шепіт крізь простір.
 — Він створив усе, що існує, ціною себе. Зі своєї сутності породив вибух — перше світло, перший подих Всесвіту. Його чиста енергія і божественна матерія вирвалися назовні і…
— І далі стався Великий вибух, — спокійно закінчив за неї Абрахам, закурюючи люльку  — Який і породив галактики, зорі, нас із вами.
Армаїті ледь усміхнулася.
 — Саме так. Але коли Бог розірвав себе, разом із вибухом у простір полетіли частинки божественної енергії. Їх розкидало по нескінченному всесвіту. Мої творці шукали їх тисячоліттями… — вона зробила паузу, її очі спалахнули золотим вогнем, — …і вони одну знайшли.
— Що це? — зачаровано прошепотіла Рокі.
— Вони назвали її Сльозою Бога, — тихо відповіла Армаїті. — це нескінченна й безмежна енергія. Її не можна було ані втримати, ані приборкати.
Мазур злегка примружився, вдивляючись у сяйво:  — І що, саме через неї твоя раса зникла?
Армаїті подивилася на нього з дивним сумом у голосі:
 — Я не знаю напевне. У моїх архівах залишилися лише уривки. Відомо лише, що мої творці побудували велике спорудження — щоб зібрати силу Сльози й використати її для створення чогось нового… Але щось пішло не так. 
Вона замовкла, і навколо стало тихо, тільки голограма продовжувала пульсувати.
 — Після того… вони відмовилися від цієї енергії, — продовжила вона тихо. — І поступово їхня цивілізація згасла. Міста спорожніли. А я… залишилася тут. Сторожем їхньої пам’яті.
Рокі стояла мовчки, дивлячись у сяйво.
 — Самотність у вічності, — прошепотіла вона.
— Так, — сумно кивнула Армаїті. — І все ж… я зберегла пам’ять про Сльозу. Бо, можливо, колись хтось прийде — не для того, щоб заволодіти нею, а щоб зрозуміти.
— Або дорого продати! — озвався Боб.
Армаїті поглянула на нього з теплим відблиском в очах
 — Знаєте, я колись уже говорила людям про Сльозу, — мовила вона тихо. — Тим першим, що прилетіли сюди. Але тоді я не сказала, що знаю, де вона. Не тому, що не довіряла. Просто... я бачила в них жадобу. Вони шукали силу, а не сенс. Хотіли заволодіти, а не зрозуміти. І навіть коли поклонялися мені як богині, у їхніх серцях не було віри — лише страх і заздрість.
Вона зробила кілька кроків уперед,  — А ви… інші. Щирі. Ви сперечаєтесь, смієтесь, рятуєте одне одного, навіть коли все йде шкереберть. Ви справжні. У вас є те, чого я не бачила тисячоліттями — життя.
Боб клацнув оптикою:
 — Ми — живі, це правда. Але часто надто живі для власного добра.
— Саме це й притягує, — ледь усміхнулася Армаїті. — Ви нагадали мені, що світ може бути не лише схемою чи рівнянням. І тому… я вирішила порушити свою обітницю.
— Яку ще обітницю? — насторожено спитала Рокі.
— Я дала слово своїм творцям ніколи не відкривати істинного місця Сльози Бога. Вони боялися, її сили. Але після тисячоліть мовчання я зрозуміла — страх не зупиняє світ, він його ховає. — Вона зітхнула, і від її слів у повітрі пройшла легка хвиля тепла.
 — Тому я покажу вам, де вона. Але в обмін — я прошу лише одне.
— І що ж? — обережно промовив Мазур.
Армаїті подивилася просто на нього, — Заберіть мене звідси. Звільніть. Тисячі років я не могла піти далі цих стін. Я хочу вирватись. Відчути простір, рух, час... свободу.
Запала тиша. Усі переглянулися.
 Рокі зробила крок уперед, хитаючи головою:
 — Ти хочеш, щоб ми винесли тебе, як... флешку?
Армаїті ледь усміхнулась:  — Але як тебе звідси витягнути? — запитав Абрахам. — У тебе ж немає тіла.
— Це вам доведеться з’ясувати, — спокійно відповіла Армаїті. — Інакше я вам нічого не скажу !
Рокі перехрестила руки, глянувши на Мазура:
 — Ну, геній, маєш ідеї?
Мазур мовчав, вдивляючись у сяючу постать. Потім лише зітхнув:
 — Нуль шансів. Вона ж прив’язана до храмової матриці. Навіть якби я хотів, не знаю як…
Боб повільно підняв руку- маніпулятор.
 — Може?
Усі повернулись до нього.
 — Ідея? — підозріло спитав Мазур.
Боб ледь повів оптикою, блимаючи лінзами.
 — Пам’ятаєш, ти якось казав мені, що хотів би дати Джульєтті справжню свідомість? Щоб вона не просто слухалася команд, а жила?
— Я був п'яний, БОБ! — Кивнув, мазур 
— Можливо, ця свідомість стоїть просто перед нами, — Боб показав маніпулятором на Армаїті. — Вона хоче тіло. Ми маємо корабель. Йому потрібен розум. “Співпадіння? Не думаю” 
Рокі аж відсахнулась: — Ти пропонуєш завантажити богиню в наш корабель?! 
— Ні, — спокійно відповів Боб. — Я пропоную дати Джульєтті душу.
Армаїті кивнула й промовила спокійно, але з відчутним натиском:
 — Отже, я виконаю свою частину. 
Вона хлопнула в  долоні, і від них розійшлося коло світла. Простір навколо завібрував — і залу залило сяйво, із розсипом мільйонів Світлових точок, що змінювалися з неймовірною швидкістю — від сектора до сектора, від зірки до зірки. Аж поки перед ними завис чорний простір. Порожнеча. Не зірка, не планета — навіть не темний метеор. Просто “ніщо”, чорна діра у самому серці космосу.
Мазур нахмурився, мружачись крізь тьму.
 — Я нічого не бачу?
— Саме це і дивно, — відповіла Армаїті. — Я теж не розумію. У моїх архівах є згадки… лише про координати й короткий запис: "Темрява, що світить"
Рокі підняла голову, дивлячись на чорний провал.
 — І ти хочеш сказати, що там — Сльоза Бога?
— Ага, — кивнула Армаїті. 
Абрахам повільно провів рукою по бороді:
 — Темрява, що світить... романтично. І смертельно. Мені подобається 
Боб пробурмотів, аналізуючи голограму:
 — З технічного погляду, це якась аномалія типу чорної дірки. Але це не вона, природа геть не така!  
Мазур потер обличчя й глибоко видихнув:  — Чудово. Отже, ми шукаємо частинку Бога в місці, де навіть світло помирає.
Армаїті знову глянула на них,  — Я не знаю, що чекає там. Але якщо ми підемо разом — я зможу спробувати відгадати, що ж то там таке. 
— Тоді вирішено, — Мазур кивнув. — всі на  Джульєтту, покажеш нам цей шлях.
Боб клацнув сенсорами, ніби записуючи мапу в пам’ять.  — Офіційно: це найдурніше і водночас найцікавіше рішення нашого життя.