8. Храм - Шакьямунді

Вони увійшли в місто. Кам’яні споруди заросли мохом і корінням, колони похилились, мов старі солдати після поразки. Ні звуку, ні руху — тільки подих часу.
— Тут моторошно, — прошепотіла Рокі. — Наче планета затримала подих.
 — Або чекає, коли ми зробимо дурницю, — додав Боб. — Звична ситуація.
Вони наближалися до храму, коли попереду з туману проступив старий мотузковий міст. Вузький і пошарпаний він гойдався над глибокою ущелиною. 
— Схоже, це єдиний шлях, — промовив Мазур.
 — Чудово, — зітхнув Абрахам. — Моє коліно вже в захваті.
Мазур перевірив трос, ліани поскрипіли, але витримали. 
 — Рокі, за мною. Решта — по одному, без фокусів.
Він ступив перший. Дошки під ногами загрозливо хруснули, але витримали. Рокі йшла слідом, тримаючись за мотузку.
 — Якщо впаду, — крикнула вона, — вважай це твоєю провиною!
 — Як завжди, — відгукнувся Мазур.
Вони дісталися іншого боку. За ними йшли Абрахам із Бобом, а Чапі обережно ступав попереду, насторожено скиглячи. Неподалік на мосту щось різко тріснуло.
 — Обережно! — вигукнув Мазур. Міст здригнувся, і кілька дощок під ногами Боба зламалися. Дроїд просів униз, хапаючись за пальто Абрахама, який ішов попереду, не втримав рівноваги й теж полетів у низ, але встиг вчепитися за свою тростину, яку миттю схопив зубами Чапі.
Рокі й Мазур кинулись назад. 
— Тримаю! — прохрипів старий, — але не на довго!
 Рокі кинулася до краю, схопила Чапі за ремінь, а Мазур — за неї.
 Ланцюг із людей, дроїда й пса виглядав як химерна скульптура дружби й паніки.
— Підтягай! — скомандував Мазур.
 — Якщо виживу, усиновлю тостер, — прокричав Боб. 
— Заткнися —  хором крикнули всі
З останнім ривком Абрахама та Боба витягли на землю. Всі лежали, задихаючись, але живі.
 — Лорд не падає, — промовив хрипло англієць, поправляючи капелюха. — Він просто спускається з гідністю.
Боб глянув на нього і зітхнув:
 — Тоді, наступного разу падайте без мене.
Вони стояли, вдихаючи гаряче повітря. Позаду лишилася прірва, попереду — храм, що здіймався крізь зелень. Чапі принюхуючись попрямував у бік кам’яних сходів, що заросли мохом. Стіни будівлі вкривали рельєфи з обличчями богів і символів, схожими на давні мантри. 
— Ну, якщо Чапі туди направився, то небезпекою не має,— пожартував Мазур 
 — Ага, а виглядає як вхід до потойбіччя — буркнув Боб.
 — Мовчи, — кинула Рокі, — все буде добре. 
Вони піднялися сходами до велетенських вхідних дверей, що були оздоблені химерними рельєфами — сцени битв, дивних богів і знаків, які світилися тьмяним золотим відблиском, коли на них падало світло. 
Мазур уперся плечем і штовхнув  їх і ті зрушилися з важким гуркотом сиплючи пил та дрібне каміння зверху . Усередині стояла глуха тиша. Повітря було холодним і спертим. Від кожного кроку здіймалися хмари пилу. Павутина звисала з колон, а в центрі залу стояли кам’яні статуї в медитативних позах.
— Це не люди, — тихо мовив Абрахам. — Подивіться на пропорції.
— Вражає, — прошепотіла Рокі. — І це явно не людська раса.
Абрахам провів пальцями по кам’яному обличчю: — Ми розселилися по всій галактиці, але ніде не зустрічали нічого подібного. Ні слідів, ні інших розумних видів. — Він зробив паузу, вдивляючись у рельєф. — І, судячи з архітектури, перші люди, які сюди прибули, поклонялися їм як богам.Боб тихо клацнув оптикою:
 — Не збагну, навіщо їм поклонятися. Вони ж просто трохи більші, а так схоже як і всі ви, тільки з гіршим почуттям стилю.
 Рокі всміхнулася— Може, колись вони справді творили дива.
 — Або просто добре піарилися, — буркнув дроїд.
Мазур оглянув навколо глухі стіни, тіні та ряди колон, що тягнулися в темряву.
 — Гаразд, філософи, — сказав він, — а куди тепер? Вони оглянулися. Кімната не мала ні дверей, ні проходів — лише голі стіни, вкриті дивними ієрогліфами. 
— Глухий кут, — буркнула Рокі
— Або випробування, — поправив Абрахам, вдивляючись у стіни. Мазур підняв ліхтар, освітлюючи візерунки.
— Боб, може, ти щось у цьому розбереш?
— Звісно, — сухо відповів дроїд. — Я ж універсальний перекладач, історик, археолог і ваш безкоштовний психолог. Дайте мені хвилину... і доступ до обчислювальних ресурсів Джульєтти. Без неї я — як ви без кави.
— Роби, що треба, — коротко кинув Мазур. 
Боб нахилився із його голови виїхала маленька антена-сенсор, засвітилися й просканувала тонкою лінією усе приміщення.
 — Ці символи старші за всі відомі культури… — Він тихо буркнув, розкриваючи невелику голограму перед собою:
 — Спробую прогнати через “Космонет”. Може, знайду хоч тінь чогось схожого.
 На голограмі замерехтіли сотні рядків, схожі на пошукові запити.
 — Хм… “давні руни невідомого походження”, щось про  “богів до експансійної ери”… — бурмотів він, гортаючи результати. Раптом Боб притих. — О, ось це вже цікаво, — сказав він повільно. — Знайшов фрагмент старого архіву. Судячи з дати, це звіт першої колонії, що висадилась на цій планеті. Запис пошкоджений, але… — він нахилив голову, аналізуючи дані. — Автор явно був релігійним фанатиком. Пише, що “творці світла” спустилися з неба, і ті, хто торкнуться їхнього сяйва, осягнуть віру, що веде до вічності.
Боб клацнув сенсорами й відкрив пошкоджений фрагмент. Глухий, спотворений голос луною пролунав із голограми, а текст з’явився перед ним стародавнім шрифтом: — «Коли промінь сяйва впаде в серце твоє, відкриються двері віри нашої, і шлях до храму Творців стане світлом серед темряви».
Боб замовк.
— І що це має означати? — спитав Мазур, нахмурившись. — Де тут те твоє “сяйво”?
Боб помахав антенами:
— Не знаю, — відповів дроїд, — але у тому доісторичному фільмі про Індіано Джонса, після таких фраз починається або чудо, або вибух.
Не встиг він договорити, як із коридору долинув віддалений гуркіт. Потім ще один — гучніший. Кам’яна підлога легенько здригнулася, і стало чути голоси, металевий брязкіт. — Вони нас наздогнали, — прошепотіла Рокі. — Це Кемпбелл.
 Абрахам різко обернувся:
 — Нас тут замкнули, нам нікуди тікати!
 — Паніка — марна, — прокричав  Боб. — Хоча, якщо чесно, я вже в паніці.
Шум наростав — кроки, вигуки, відлунювались геть близько. 
У цей момент Чапі, гавкнувши, стрибнув на центральну статую. Обнюхував камінь, потім завмер, гарчачи.
— Чапі, вниз! — крикнув Абрахам, але пес не зреагував. Старий підійшов ближче, витер пил із кам’яного серця  і завмер.
— Тут… лінза, — прошепотів він.
— Богдан! Посвіти сюди! — вигукнув він, поки гуркіт позаду ставав дедалі гучнішим.
Мазур підняв ліхтар і спрямував промінь просто в центр грудей статуї. Лінза спалахнула й від неї хвилею покотилося яскраве голубе сяйво відбиваючись від стін. Каміння задрижало, а підлога під ногами почала обертатися, підіймаючись угору у вихорі світла й пилу.
— Я ж казав — після таких фраз або диво, або вибух! — закричав Боб, намагаючись утриматися на колесах.
— ЗАТКНИСЬ, БОБ! — одночасно гаркнули всі.
Храм здригнувся. Камінь заскрипів, пил посипався з тріщин, і платформа, на якій вони стояли, почала підніматися вгору. Спершу повільно, потім швидше. Стіни навколо закрутилися гуркотячи стародавніми механізмами.
— Що відбувається?! — вигукнула Рокі, хапаючись за Богдана.
— Пастка, — буркнув Мазур. — Зараз нас просто розчавить до стелі.
Платформа рухалася вгору невпинно, пил посипався їм на голови. Кам’яні блоки тріщали, скреготали, ніби храм хотів стерти непроханих гостей.
— Нарешті! — вигукнув Абрахам, розкинувши руки. — Я помру, як личить лорду — під тонною каменю, в оточенні друзів і з думкою про свою покійну дружину! Олівія, люба, я йду!
Чапі, злякано заскавчавши, вистрибнув просто на маніпулятори дроїда.
 — Гей! Відпусти, ти шерстяний холодильник! — закричав Боб, але тримав пса міцно.
Світ навколо гудів, скреготів, сипався, — Якщо це кінець... — прошепотіла Рокі, тремтячи від напруги, — я рада, що він з тобою. Обійнявши Мазура вона притиснулась до його грудей.