7. Сіддхартху-Шакьямунді

Під вечір, коли дощ на Аргосі вщух, команда Мазура підкотила до ангару "Рубі Моторс".
 Джульєтта стояла посеред зали, блискуча й горда, наче нова зірка — двигуни пульсували, а стабілізатори м’яко підсвічували мокрий бетон.
Біля трапа стояла Рубі — у сірому комбінезоні, з чашкою кави та легким безладом у волоссі. В її погляді змішалися втома, гордість і щось глибше, чого вона не хотіла помічати.
Мазур ішов до неї впевнено, як завжди.  Боб котився позаду, буркочучи собі під ніс:
 — Якщо цей корабель знову вибухне, прошу, щоб у некролозі написали: “Попереджав, але ніхто не слухав”.
 — А склеп підпишуть “скептичний тостер”, — кинув Мазур.
Рубі підняла брову, побачивши всю компанію.
 — І це тепер твоя команда? — посміхнулась. — Краще б ти завів кішку, було б менше шуму.
 — Знайомся, — сказав Мазур. — Абрахам Ам Уістлер — наш інвестор, філософ і колекціонер з манерами з дев’ятнадцятого століття.
 Абрахам чемно кивнув.
 — А це Рокі… просто Рокі.
Рубі простягла руку.
 Рокі потисла її впевнено, з хижою посмішкою, що водночас викликає довіру й ревнощі.
— Гарна робота, — сказала Рокі, проводячи поглядом по кораблю.
 — Приємно чути це від людини, яка, здається, знайшла ключик до Мазура, — відказала Рубі з легкою іронією.
 — До нього? Нізащо, — посміхнулася Рокі. — Я не граю в безнадійні ігри.
Вони обидві засміялися, але сміх вийшов трохи натягнутий.
 Рубі вже знала цей погляд — як Мазур дивиться на Рокі, ніби на загадку, яку хочеться розгадати.
А Рокі, хоч удавала байдужість, та її очі постійно знаходили його, ніби мали окремий радар. Любов, — подумала Рубі. Очевидна, як полум’я. Тільки ці двоє ще не визнають, що вже горять.
Вона зробила ковток кави й, ніби відганяючи думки, промовила звичним, діловим тоном:
 — Ну що, герої, "Джульєтта" готова. Все працює, навіть те, що не мало б.
 — Ти  геній, — сказав Мазур і раптом обійняв її.
Вона застигла, вдихаючи знайомий його запах…
 — Абрахам оплатив усе, навіть борги, — тихо сказав він.
 — Я знаю, — відповіла вона майже пошепки. — Іди вже, дурню.
Він усміхнувся і пішов до корабля, не помітивши, як її очі блиснули волого.
 Боб котився слідом і махнув маніпулятором:
 — Не сумуйте, мадам, я подбаю, щоб він повернувся — хоча б частинами!
 — Подбай, щоб хоч одна з них говорила, — усміхнулась Рубі.
Коли Джульєтта піднялася в повітря, її силует розчинився у дощовому тумані.
 Рубі залишилася стояти посеред злітного майданчика.
 Віддзеркалення корабля ще мить тремтіло в калюжах, а потім згасло.
 Вона зітхнула, прибрала пасмо волосся за вухо й тихо прошепотіла: 
— Лети, дурню… тільки повертайся живим.
    Через деякий час у середині корабля лунала музика зі старої аудіосистеми SONY. У повітрі стояв запах кави й свіжої електрики.
Мазур, розвалившись у кріслі пілота, грався на своєму старому айфоні, який пережив уже три цивілізації.
 — Нарешті політ без вибухів, — зітхнув він, заплющивши очі.
 — Тсс, — озвався Боб, підкотившись ближче. — Всесвіт не любить, коли ти це кажеш. Минулого разу після таких слів ми втратили два стабілізатори й твою гідність.
 — Дякую, що нагадав, — відповів Мазур, не відриваючись від гри. — Гідність — це не про мене.
Абрахам сидів у другому ряду, читаючи газету з заголовком “Новинка у галереї Уістлерів”, і виглядав задоволеним собою, як кіт, що знайшов теплу подушку.
 Рокі, схрестивши руки, спостерігала за зорями у вікні. Її відображення миготіло у склі, мов ще одна зірка — дика, далека і трохи небезпечна. 
— Як довго ще летіти? — озвалася вона, не відриваючи погляду від нескінченного чорного океану.
 — Дев’ять хвилин до входу в атмосферу, — відповів Боб. — Якщо не згоримо, то буде гарний вид.
 — Оптиміст, як завжди, — кинула Рокі.
 — Реаліст, — поправив дроїд. — Просто я читав технічний звіт Рубі.
 — Не чіпай її звіти, — підняв голову Мазур. — Вона нервує, коли хтось їх розуміє.
Боб коротко засміявся електронним тріском.
 — Якщо я коли-небудь матиму серце, то точно через неї.
 — Та ти ще й романтик, — підмітила Рокі.
 — Ні, просто я вчуся на ваших помилках.
Корабель трохи здригнувся — спрацювали гальмівні щити.
 На панелі замерехтів зелений індикатор, і Мазур поправив кермо.
 — Тримайтесь, командо. Через хвилину побачите Сіддхартху-Шакьямунді.
 — Я уявляю її зеленою, дикою і з купою істот, які захочуть нас з’їсти, — пробурмотіла Рокі.
 — А я уявляю її як місце, де можна цікаво вмерти, — відказав Абрахам, складаючи газету.
 — А я уявляю, як ми знову горимо, — зітхнув Боб. — Бо статистика не бреше.
Мазур увімкнув зовнішні камери.
 На екранах повільно розкривалася планета — зелений океан рослинності, мідні хмари, гігантські ріки, що світилися зсередини, наче живі.
 — Вітаю в джунглях, — промовив він. — Місце, де навіть комарі, мабуть, мають власну релігію.
 — І ми ті самі безвірні негідники, — додала Рокі, вдягаючи куртку.
Джульєтта увійшла в атмосферу. Плазма ковзнула по обшивці, за вікнами спалахнуло полум’я, а корпус задрижав, як серце перед стрибком.
 — Ну що, — крикнув Мазур крізь шум турбін, — приготуйтеся до м’якої посадки!
 — З тобою це звучить як загроза, — перекричав Боб.
За мить небо розірвало світло. Джульєтта, залишаючи за собою вогняний слід і пірнула в хмари — прямо до планети, де все живе дихає небезпекою.
    Коли вони ступили на землю, мотори Джульєтти стихли, і джунглі зустріли їх вологою тишею. Десь у хащах щось заверещало, а з неба виднілося тьмяне світло двох сонць.
Рокі раптом гукнула:
 — Абрахаме!
 Той повернувся — і застиг. У її руках блиснула тростина зі смарагдом.
 — Сумували?
 — Як?.. — лорд вирячився.
 — Ніколи не питайте в шахрайки про її методи, — усміхнулася вона. — Головне, що ваша річ із вами.
Боб клацнув сенсором:
 — Ідеально. Починається нова місія — магія, афери й кавовий перегар капітана. Значить, ми на правильному шляху.
Мазур натягнув великий рюкзак, поправив окуляри від Ray-Ban і всміхнувся:
 — Ну що, команда, вітаю на Сіддхартсі-Шакьямунді. Час шукати третю частину. Він дістав комунікатор, активував сканер.
 — Є контакт. П’ять кілометрів звідси — старе місто. Руїни з якимось енергетичним осередком у центрі. Схоже на храм.
— Прекрасно, — буркнув Боб. — Знову храм. Це місце, де когось жерли?
 — Не жерли, а приносили в жертву, — кинув Мазур. — Відчуваєш різницю?
Чапі насторожено загарчав, втупившись у хащі.
 — Йому щось не подобається, — сказав Абрахам. — І, чесно, я з ним згоден.
— Ну що, міс Рокі, готова до прогулянки?
 — Якщо це прогулянка — де комахами літають як дрони, тоді так, — усміхнулась вона.
Мазур витягнув мачете.
 — Тоді вперед. Місія Без плану, зате зі стилем починається.
— Записую у бортовий журнал, — пробурмотів Боб. — День перший: капітан впевнений, що знає, куди йде.
Джунглі ковтнули їх. Листя шурхотіло, вологе повітря липло до шкіри.
 Чапі біг попереду, Боб котився позаду, тихо коментуючи кожен крок.
 — Якщо ми виживемо, я напишу книгу, — буркнув він. — “Як не слухати капітана і все одно загинути”.
Мазур відсунув гілки — попереду крізь мох і туман виднівся кам’яний мур.
 — Дивіться, — сказав він. — Руїни на місці.
— Як і наші шанси на спокій, — хмикнула Рокі.
 Мазур лише посміхнувся. Та раптом небо спалахнуло, на горизонті, за кілька кілометрів, крізь хмари прорвався вогняний слід. Щось важке й велике заходило на посадку..
— Що за… — Мазур дістав комунікатор. 
 Боб підняв голову, сенсори загорілися червоним.
 — Великий…клас “Корсар”. І, здається, з гарматами, які не носять із мирними намірами.
Рокі спостерігала, як у далині важко сів чужий корабель, здійнявши хмару пилу.
 Вона примружилась, губи скривились у знайомій посмішці:
 — Чудово. Схоже, Кембелли не проковтнули наживку із галереєю і тепер  вони тут.
— І не хай — додав Абрахам, — Якщо вони нам принесуть славу, або смерть то обидва варіанти мені підходять. 
— Чудово, — сказав Мазур, ховаючи комунікатор. — Ми шукаємо артефакт, вони шукають нас.
Чапі знову загарчав у напрямку руїн, — Рушаймо, — коротко сказав Мазур. — Якщо вони нас відстежують, краще дійти до храму першими.