5. Рубі

Ремонтний ангар з вивіскою “Гараж: Рубі Моторс. Сервіс, та тюнінг” гудів, наче перегрітий  дизельний генератор. Під стелею миготіли LED панелі, пахло мастилом і гаром, іскри сипалися з автомеханічних кранів, а внизу снували десятки працівників, з деталями, ключами та дронами.
— Люблю це місце. Пахне спогадами, — протягнув Мазур, вдихаючи на повні груди.
— І боргами, — додав Боб. 
На другому рівні, за скляною стіною, у своєму кабінеті сиділа Рубі — у сірому комбінезоні, з рукавами, засуканими до ліктів, і білявим волоссям, зібраним у недбалий вузол. Вона одночасно пила каву, відповідала у комунікатор і  слідкувала за двома ремонтниками, які, схоже, щойно зібрали гравітаційний двигун навпаки.
Раптом знизу почувся знайомий, рідний голос:
 — Рубііі!
Вона завмерла. Серце тьохнуло, погляд з острахом ковзнув униз 
 — …Богдан? — прошепотіла майже беззвучно. Живий…хвиля тепла прокотилась тілом, а потім швидко змінилася іншим відчуттям — гірким і пекучим! Її образою. Два роки мовчання. Два роки чекання і жодного слова. Її щелепа стиснулася і двері її офісу з тріском розчахнулися.
— МАЗУР!!! 
Вона злетіла сходами, як лавина. Робітники інтуїтивно розбіглися в боки.
— Ти… паразит міжзоряний! — Крикнула вона ще здалеку й шпурнула гайковий ключ. Той просвистів біля його вуха. — Де тебе носило два роки?! Жодного сигналу, жодного слова, жодного лайку в мережі! Я думала, ти здох десь на орбіті!! 
— Рубі… — невинно підняв руки Мазур.
— Іди до біса зі своїм “Рубі”! Ти навіть не попрощався? Просто взяв і зник!
— Я…
 — Два роки тиші! І ти вирішив з’явитися просто ось так?! — Схопивши першу-ліпшу деталь зі столу й пожбуривши в нього.
— Не кидайся, тут же люди! — озвався Боб з-за ящика.
 — Замовкни, іржавий зраднику! — гаркнула Рубі. — Міг би хоч ти озватися!
 — Не міг, — виправдався дроїд. — Він попросив “ігнор-режим”.
 — О, прекрасно. То ви обоє змовились!
Мазур зробив крок уперед, нахилив голову:
 — Рубі, я винен. І не лише кредити. пробач…Дай усе поясню!
Вона зупинилася важко дихаючи:
 — Говори швидко, поки я не передумала! 
— Тоді, два роки тому… Ми випили. Забагато. І я прокинувся, а ми обидва голі …от   я і подумав, що… ну…
— Що між нами щось було? — Вона ще була роздратована, але її губи вже поплили в посмішці — О, Боже, Мазуре, ти ідіот! Ми просто заснули! Ти хропів у мене на плечі, а я прокинулася з онімілою рукою! — Мазур застиг.
— Ти серйозно?..
— Абсолютно. Без усяких “романтичних вторгнень”, на жаль….
Боб, не втримавшись, буркнув:
— Два роки самокатування через відсутність події… Геніально. Люди це єдина раса, здатна зламати себе без інструкції.
— Замовкни, Боб! — водночас гаркнули обоє.
— Ти не уявляєш, як я радий це чути! Два роки мук совісті! — Він підскочив до Рубі, підхопив і закрутив її в повітрі: — Постав, йолопе, — засміялась вона, — Комбінезон брудний!
— Рубі, сестричко моя!
— Богдан, ще раз так мене назвеш — і вилетиш з вікна!
— Я так за тобою скучив, — всміхнувся він, ставлячи її на місце.
Вона хитнула головою, глибоко вдихнула:
 — Добре, що живий. Я також сумувала. 
 — За мною, — єхидно запитав він.
 — За  “Джульєттою”! — Вона легенько пнула його в плече, — До речі як вона?
— Як завжди: дим, бах і стабілізатори згоріли. Вона застрягла в багнюці за три кілометри від моста. До речі можеш зиркнути одним оком?
Вона глянула на нього, потім зітхнула:
 — Добре. Подивимось, що можна зробити. Але цього разу — без боргів і без втеч.
 — Домовились, — серйозно кивнув Мазур. 
    А на іншому кінці міста на мокрому асфальтові неоном відбився напис  “космомаркет - АТБ”. Місто гуділо дронами, роботами й людьми.
— Майже як мій Лондон, — Заходячи в середину пробурмотів Абрахам. — Тільки тут більше реклами й менше манер.
— Як скажете, лорде, — усміхнулася Рокі, ковзаючи пальцем по голографічному меню. — Що беремо?
 — Їжу, воду, пляшку чогось міцного… і каву. Натуральну. Із Землі, — сказав він.
 Рокі аж підняла брови.
 — Вона коштує, як збитий зорельот.
 — Не переймайся, — Абрахам витер краплі з тростини. — Гроші є. Знаєте є такі речі на яких не економлять.
Вона знизала плечима і відмітила замовлення: пайки, вода, віскі, чай, кава та консерви для Чапі.
 — Готово. Доставка на “Джульєтту”. Через тридцять хвилин все буде на борту.
Пес стояв поруч, весь мокрий і схожий на велетенську швабру з очима.
 — Твій друг виглядає не дуже, — підмітила Рокі.
 — Це не “не дуже”. Це вишукана депресія англійської породи, — серйозно відповів Абрахам.
Вони рушили крізь дощ. Неонове світло блимало на мокрому склі, а калюжі віддзеркалювали рекламу зі штучними усмішками.
— І все ж, — сказала Рокі, — чому ти так любиш цей дощ?
 — Бо під цим шумом не чутно самотності., — спокійно відповів він.
На півдорозі Рокі зупинилась. Одним рухом витягла з кишені перехожого гаманець — і відразу ж подала назад: — Гей! Ви це впустили!
 — О, дякую! — чоловік подивився на неї з подивом і пішов далі.
Абрахам лише похитав головою:
 — Це була спокуса чи рефлекс?
 — Рефлекс, — усміхнулась вона. — Старі навички не іржавіють.
— Куди далі? — запитав Уістлер.
— Ось сюди — Рокі підняла руку і поглянула на комунікатор. Вони звернули у вузький провулок, де по переду було лише тьмяне світло і вивіска з написом “Швидко гроші”.
— Гарне місце, — пробурмотів Абрахам, стискаючи тростину. — Ідеальне, щоб нас пограбували або продали в рабство.
— Спокійніше, лорде, — усміхнулась Рокі. — Якщо нас хтось і спробує пограбувати, то на такий випадок я маю аргумент.
Вона злегка підняла край куртки, показуючи руків’я бластера.
— Надійний, швидкий і переконливий.
Раптом Чапі зупинився й глухо загарчав. 
 — Що там, хлопче? — нахилився Абрахам.
 Із-за рогу почулося гупання, потім брязкіт металу й короткий вигук.
— О, чудово, — прошепотів лорд. — Аргос вирішив почати шоу з перестрілки.
 Рокі вже потягнулася до пістолета.
 — Не поспішайте міс Рокі, — шепнув він. — Якщо нас уб’ють — я принаймні хотів би знати, хто саме.
За мить звідти вийшов Мазур — мокрий до нитки, але з тією самою самовпевненою усмішкою. За ним котився Боб, і  щось нерозбірливо матюкався.
— Ви жартуєте… — видихнув Абрахам, опускаючи тростину. — Я думав, це розбійники.
 — Майже вгадав, — хмикнула Рокі, і її обличчя розтануло в теплій усмішці. — Привіт, пілоте.
Чапі кинувся вперед, загавкав і, на подив усіх, почав виляти хвостом, облизуючи корпус Боба.
 — Гей! Відчепись, мокрий монстр! — буркнув дроїд. — У мене корпус не солодкий!
 — Вочевидь, не тільки я йому сподобався, — сухо прокоментував Абрахам.
Рокі тихо засміялася, підняла погляд на неон над дверима й кивнула:
 — Ходімо. Колекціонер чекає.
Дощ продовжував бити по бруківці, змішуючи шум, сміх і гуркіт дронів, коли двері зачинилися за ними.