4. Під дощем Аргоса

У цей час, на Татуїн-6 Бетельгейзе, троє мордоворотів у потертих плащах  поверталися до маєтку Кембелів. Цей маєток  виглядав, як старе президентське Межигір'я, засипаний піском і з'їденим пиловим вітром, проте у середині він сяяв бездоганною чистотою. Соул неквапливо прогулювався між зелених алей свого саду — єдиного місця на планеті, де росли справжні дерева. На ньому був халат із рідкісного шовку, а в руці лежав келих холодного вина. У глибокому гамаку, серед пальм і синтетичних лілей, гойдалась Пенелопа Кембел — його молода дружина. У прозорому шовковому халатику вона нагадувала рекламу гріха. Її очі нудьгували, губи шукали пригод, а пальці гралися з льодинкою в келиху. Їх ідилію зруйнував гуркіт важких чобіт.
 Троє чоловік у пилюці ввалилися просто в сад. Один із них ковтнув повітря і викрикнув:
 — О ваша високоповажність, володар  Татуїна-6, усіх шахт і рудників вітаю вас! — А інший нетерпляче додав — Шеф! Ми втратили артефакт!
Кембел зупинився, повільно повернувшись до них. 
— Повторіть. Що ви зробили? 
— Ну…, Рокі втекла, — пробелькотів найсміливіший. — І не сама. З нею ціла команда…
 — Команда?!
 — Так їх капітан це Мазур Богдан, пілот міжзоряного таксі “Uber-Orbital”.
З гамака почулося ніжне і надто задоволене муркотіння:
 — Мазур…О, я його пам’ятаю.
Соул підняв брову  — Ти його знаєш?
 — Колись він мене підвозив, — вона розтягнула слова, насолоджуючись кожною літерою. — У бурю, коли мій шатл застряг біля куполів. Гарний хлопець… впевнений, трохи нахабний. І пахнув… — вона примружилась, — пригодами.
Соул аж почервонів від злості.  — Пригодами ?! Тобі мало пригод, Пенелопо!
— Ти ж знаєш, як мені тут сумно? Пупсику не психуй — відповіла вона тихо, з усмішкою яка могла б розплавити залізо.
— Куди ведуть сліди? — гаркнув Соул, переводячи увагу.
 Один із мордоворотів дістав маленький комунікатор і увімкнув голограмне зображення:  — Ми перевірили сигнатурні сліди, їх корабель  пошкоджений. Максимум, куди вони зможуть дістатися це Аргос. Там, мабуть, і зупиняться на ремонт.
Пенелопа миттєво підвелась — То чого ви чекаєте? — сказала вона, збуджено блиснувши очима. — Доженіть їх! Вона підійшла ближче до Соула, — Коханий, — прошепотіла вона, — цей артефакт наш квиток у вищий клас. У справжнє життя. У світ, де не смердить роботягами, базаром і вокзалом.
Кембел глибоко вдихнув. Від неї пахло трояндами й вином.
 — Усі на збір! — гаркнув він, розвертаючись до охорони. — Готувати Корабель! Ми вирушаємо на Аргос!
Пенелопа відступила, усміхнувшись лукаво, і тихо додала:
 — Надіюсь ми ще  зустрінемо Мазура…
 На іншому кінці зоряної системи Бетельгейзе Джульєтта ледь дотягувала останні кілометри.
 Її корпус димів, мов доісторичний паровий потяг, обшивка іскрилася, а стабілізатори верещали так, ніби молили про смерть.
— Ну ж бо, рідна, тримайся, — бурмотів Мазур, тримаючи штурвал обома руками. — Ще трохи, і ти отримаєш нові запчастини, нове мастило й пляшку найкращого антифризу у Всесвіті.
Джульєтта в останнє трусонула корпусом і з гучним скреготом врізалася у вологий ґрунт за кілька кілометрів від міста. Бризки бруду й парою з гарячих систем осіли навколо, змішуючись із дощем, що не припинявся на цій планеті навіть на хвилину. 
— Приземлення м’яке, як обійми пральної машини, — прокоментував Боб.
Мазур видихнув, витер лоба і підморгнув йому: — Боб ти ж знаєш, головне не як сів, а те, що жив.
У відповідь дроїд лише скептично блиснув сенсором.
 — Якщо це так, то мені офіційно потрібне продовження гарантії!
— Гарантії, юначе, закінчилися разом зі здоровим глуздом, коли ми сіли в цю пательню, — спокійно відказав Абрахам і поправив капелюх. — А поки що, Рокі, моя люба, — він провів поглядом уздовж її червоної, пошматованої сукні, — у такому вигляді в місті тобі не можна. Там за це не аплодують — там на це полюють.
Рокі зиркнула на нього з іронічною посмішкою, але, глянувши на свої подерті лахміття і босі ноги, зрозуміла — лорд має рацію.
Мазур зітхнув, потер потилицю — У моїй каюті знайдеш дещо...  — й додав недбало — залишилося від колишніх пасажирок.
— Від колишніх пасажирок? — повторила вона з підозрілою інтонацією, але все ж рушила за ним.
Через кілька хвилин Рокі стояла серед хаосу речей — суконь, курток, топів і взуття різних розмірів.
— Ти жартуєш? — підняла брову. — Скільки їх тут було, Мазуре!? Боже … шкіряні куртки, топи, черевики…це ж бляха цілий гардероб пригод і розбитих сердець.
Мазур розвів руками:
 — Я не рахую. Я просто приймаю оплату спогадами й кредитами.
— Неймовірно, — сказала вона тихо, натягуючи міцні штани, легку сорочку й коротку шкіряну куртку, що сіла як влита. 
Боб зиркнув на неї, його оптичний сенсор мигнув двічі, ніби підморгнув:
— Обережно, Богдане, здається, на борту у тебе з’явився конкурент. Та й ще й із кращим смаком у взутті.
Абрахам делікатно кашлянув, підперся тростиною й посміхнувся своєю невимушеною, аристократичною посмішкою:
 — Вітаю, міс Рокі. Схоже, лахи старого гардероба тільки підкреслили вашу красу.
Мазур провів по ній поглядом з голови до п’ят і хмикнув:
 — Так, і при цьому виглядаєш так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу “Cosmopolitan-Galaxy”
Рокі ледь усміхнулася, вдихнувши на повні груди повітря, і сказала з лукавинкою:  — Гаразд, хлопці, компліменти — це прекрасно, але “Джульєтта” сама себе не відремонтує. Час братись до справи.
Абрахам кивнув, закриваючи люльку й поправивши капелюх:
 — Абсолютно слушно, міс Рокі. Джентльмен ніколи не заперечує жінці, коли вона має рацію.
Мазур посміхнувся, кинувши через плече:
 — Ну що, моя нова команда, вперед!
Вони одночасно рушили до виходу. Люк “Джульєтти” з шипінням відчинився і їх одразу обдало холодним подихом Аргоса. Дрібний дощ моросив без упину, затягуючи все навколо сивим туманом. 
— Прекрасно, — буркнув Боб. — Ненавиджу дощ, від нього у мене  заводиться іржавий мох.
— Потерпи, — Мазур поправив комір і натягнув капюшон.  — Он там, бачиш світло? Це кільцева естакада. Підчепимо якийсь вантажний скутер.
Рокі зморщила ніс поправляючи куртку. — Ну що, розділимось?
Абрахам кивнув, витираючи тростину від крапель.
 — Саме так. Ми з міс Рокі відвідаємо  супермаркет. Треба обміняти кілька кредитів на щось, що смачніше за ваші сухі крекери.
— А ми з Бобом — до Рубі, вона найкраща у своїй справі — сказав Мазур, — нехай подивиться, чи “Джульєтта” ще дихає. І якщо пощастить, завтра заберемося з цієї діри.
Абрахам злегка доторкнувся до капелюха, попрощався коротким жестом і, обернувшись до Рокі,  — Ходімо, міс. Кредити не терплять запізнень, а я  черг.
Рокі усміхнулася і кивнула:
 — Через три години — у Галини Іванівни. Якщо хто не прийде, той миє “Джульєтту” від бруду сам.
— Прийнято, — відповів Мазур. 
Вони розійшлися в різні сторони, почвакавши до міста, де вогні неонових вивісок миготіли крізь туман, відбиваючись у калюжах.