2. Усі на борт

Мазур сидів на розкладному стільчику біля свого корабля, закинувши ноги на ящик із написом “Не відкривати без рукавичок”.
У вухах гриміла стара земна музика з тих часів, коли люди ще співали про любов,  а не про кредити на щастя. Він розслаблено похитував головою, спостерігаючи, як над портом пропливають голографічні реклами “екзотичних турів” і “заправок без черг”.
Раптом щось тверде ткнуло його в плече.
Мазур зняв один навушник і побачив перед собою чоловіка у довгому плащі з елегантною тростиною, на кінці якої мерехтів смарагдовий камінь. Поруч сидів пес, що дихав, наче гравітаційний двигун.
— Перепрошую, юначе, — тихо мовив незнайомець із легкою, майже лондонською вимовою. — Це ви капітан Мазур із Uber-Orbital?
— Ну… — Мазур посміхнувся. — Якщо ви шукаєте посилку — не туди попали. Якщо скаржитись — теж не приймаю.
— Навпаки, — спокійно відповів чоловік. — Я шукаю транспорт. І… пригоди.
Мазур примружився: — Сер, здається, ви трохи переплутали планети. Це Татуін-6 Бетельгейзе — тут пригод не шукають, тут від них тікають.
Абрахам легенько усміхнувся, сперся на тростину й заговорив тихо, але з тією впевненістю, яку мають лише ті, хто пережив надто багато: 
— Колись я мав усе. Маєток на Альдебаран, галерею в Новому Львові й жінку, яку кохав більше за життя.
Коли її не стало, залишилися лише гроші та пес. А з грошима, знаєш, проблема в тому, що вони не літають самі по собі. Чапі тихо гавкнув, ніби підтверджуючи. Абрахам провів долонею по його голові: 
— Тож я вирішив: навіщо чекати смерті у стерильному світі, коли можна зустріти її в польоті?
Мазур зняв другий навушник, потер потилицю й хмикнув: 
— Гарно сказано. Прямо як у рекламі туристичної агенції. І що, платити будете готівкою чи кредитами?
— Кредитами, — коротко відповів Абрахам. — Скільки коштує політ туди, куди мене заведе доля?
Мазур підняв брову:
— Залежить від дальності вашої долі.
— У мене багато кредитів, юначе. І небагато часу.
Мазур засміявся, протягнув руку старому:
— Домовились, мандрівнику.
— Лише одна умова, — Уістлер взяв руку й глянув Богданові у вічі. —
Ти працюєш у звичному режимі: бери попутників, доставки, замовлення… кого доведеться. Мені байдуже. Я не заважатиму.
— Ну, — потер потилицю Мазур, — тоді вітаю вас на борту Джульєтти.
Місця небагато, але чай і крекери — безплатні.
Чапі підняв морду, глянув на Абрахама й лизнув рукав його пальто.
Боб, який саме повернувся, кинув погляд на пса, потім на старого й пробурмотів:
— Чудово. У нас тепер екіпаж — “Граф, Пес і його прислуги”. Наступним буде котяра з дипломом філософа, я гарантую.
Мазур лише всміхнувся:
— Звикай, друже. Гроші пахнуть саме так — пилом, псом і дорогою.
Абрахам повільно піднявся на трап, пес ступав поряд, обнюхуючи нове житло — металеві сходи, запах мастила, старої кави й чогось смаженого.
 Мазур саме заносив до трюму ящик із написом “Не відкривати без рукавичок”, коли з боку базару пролунав гуркіт, крики й звук перевернутих контейнерів.
— Ти чув це? — рвучко озирнувся він.
 — Просто шум. Напевно, той клятий скупник антикваріату, що нагрів мене з тим тостером нарешті схопив по морді, — буркнув Боб, махнув маніпулятором і закотився всередину.
А там із хмари пилу виринула жінка — у розірваній червоній сукні, босоніж, зі шкіряною сумкою, що трималася на останніх нитках. Вона бігла, спотикаючись об ящики, рибу, старі дрони, і при цьому встигала відгавкуватися:
— Вибачте! Перепрошую! В сторону! Якщо цінуєте життя — розійдіться!
Мазур остовпів, коли вона буквально врізалась йому в груди.
— Єй, ти! — вигукнула вона, підіймаючи голову, задихана. Її очі блищали, а волосся розлетілося в безладі. — Ти таксист?
— Я? — Мазур поправив комір, поставив ногу на ящик і гордо кивнув. — Так. Ліцензований, сертифікований і найкращий у всій системі Бетельгейзе!
— Тоді запускай двигуни! — вона поправила волосся, озирнулася. — Мені треба летіти зараз!
— Міс, я, звісно, за, але це Uber-Orbital. Ви зареєстровані в онлайн додатку?.. — він не встиг закінчити.
— Просто летімо! Усе потім! — перебила вона.
Боб висунувся з люка, мигнув оптичним сенсором:
— Капітане, я б радив не погоджуватись. У неї навіть криптогаманця нема.
— Є! — вона почала гарячково ритися в сумці. — Де ж він… чорт, ее, я загубила!
— От бачиш? — задоволено протягнув Боб. — Класика жанру. Боса, без грошей, зате з пригодами.
Не встиг він це договорити, як з-за рогу вибігли троє озброєних мордоворотів у чорних плащах і візорах.
 — Вона з ними! Артефакт у неї! — гаркнув кремезний, направивши бластер у їхній бік. — Ні-ні, вона не з нами! — замахав руками Мазур, але перший промінь пройшов просто повз нього, пропаливши куртку.
 — Ви це бачили?! — крикнув він, пригинаючись. — Ідіоти!
Бластерні заряди полетіли по них і ударили по корпусу, один відскочив і пропалив знак “Не паркуватися”.
— Усі на борт! — заверещав Боб.
Мазур підхопив дівчину й штовхнув у відчинений шлюз.
 — Боб, запускай двигуни! — Крикнув він і корабель в ту ж мить здригнувся, а під ногами загуділо. — Ну все, — клацаючи на панелі, прокоментував Боб, — тепер нас оштрафують навіть після смерті.
— Злітаємо! — Мазур стрибнув у крісло пілота, натискуючи на перемикачі, і “Джульєтта”  рвонула з місця, здіймаючи хвилю пилу.
За вікном миготіли вогні космопорту, вибухи та перелякані дрони.
 Дівчина схопилася за ручку біля входу і стискаючи її з усіх сил теліпалася як прапор на вітру, Боб забурчав: — Я ж казав зв’яжемося з нею і буде біда! Тепер нас усіх спалять на вогнищі як спільників!
— Спокійно! — гаркнув Мазур. — Краще, виведи нас на орбіту! 
— Прийнято, капітане, — відповів Боб — І рекомендую триматись міцніше. — Він додав максимум тяги! Ривок був схожий на удар. Корабель метнувся угору, злітаючи між контейнерами й антенами базару. Позаду здіймався стовп пилу, а попереду темніло синє небо, розірване лазерними трасерами.
 Декілька легких переслідувачів вирвались слідом, блимаючи синіми маячками.
— Вони за нами! — вигукнула жінка.
 — Серйозно? — Боб кричав крізь шум двигунів. — А я думав, вони просто вирішили зробити спільне селфі!
— Нам потрібно, далі в космос, — наказав Мазур.
Боб вчепився маніпуляторами в поручень, глянув на дівчину, потім на Мазура і буркнув:
— Якщо виживу — зроблю нове тату - гравіювання.
— І що напишеш? — кинув через плече Мазур.
— “Не підвозити людей у червоному”.
 — Орбіта — повідомив Мазур і корабель зник у верхніх шарах атмосфери, залишивши позаду багряне небо й дикий базар, що поволі танув у пилу та туману. Джульєтта перейшла на космічний дрейф. Металевий корпус потріскував, системи охолодження шуміли, а десь у трюмі щось дзенькнуло — напевно, черговий ящик “Не відкривати без рукавичок”.
Мазур нарешті зняв діряву куртку витер піт з чола й вийшов у загальний відсік. Повітря пахло димом від сигарет, мастилом і старими подорожами. Абрахам сидів пристебнутий на дивані, з газетою, що в реальному часі міняла заголовки просто перед очима й курив пускаючи клуби диму з раритетної люльки. Його пес Чапі, учепившись зубами за ремінь безпеки, тихо скиглив і косився на незнайомку. А вона розпатлана, у геть розірваній сукні стояла біля входу, тримаючись за поручень. 
Мазур зупинився в проході й повільно обвів усіх поглядом.
— Отже, — почав він, посміхаючись куточком рота, — мені байдуже, хто ти, за що тебе ганяють і чому по тобі стріляли. У це я не лізу. Я не психотерапевт і не герой. — Він показово розвів руки. — По-друге, пального на бард-стрибок нема, тож летимо максимум на досвітловій. Через п’ятнадцять годин буде станція “Вільний торг”. Там викинемо тебе з твоєю подертою сукнею.
Рокі мовчки поглянула  униз на те, що залишалося від її сукні, і подумала : “О, тепер зрозуміло, чому він дивиться на мене, як вовк на стейк”. Вона зітхнула, прикривши руками груди, й продовжила  — Прекрасно. Я якраз мріяла провести п’ятнадцять годин у компанії грубіяна та його балакучого Тостера.
— Гей-гей! — озвався Боб із-за панелі. — Це зараз мене так назвали, чи я недочув через людське его?
— Якщо не впевнений — перезавантажся, — відрізала Рокі.
— Гостра, — хмикнув дроїд. 
Рокі зиркнула на нього:
— А ти  … здається, зламаний? Чи розв'язати язик господар, дозволив?
Боб, який зазвичай відповідав блискавично, цього разу завмер.
Його сенсор ледь мигнув, і з динаміка пролунало тихо, майже глухо: — Господар… 
Мазур різко підняв голову:
— Гей ти! Обережніше з висновками. Боб не раб і точно не моя власність.
Рокі підняла брову:
— Серйозно? Ти хочеш сказати, що ця бляшанка вільна?
— Боб — мій партнер, — твердо сказав Мазур, зробивши крок ближче. — Ми працюємо разом. Він не інструмент, не прислуга і не власність. Якщо коротко — ми один одного не купували.
Рокі замовкла. Її обличчя змінилося із зухвалого, на майже розгублене.
Абрахам, спостерігаючи за ними з дивану, злегка підняв брову, відкинувся назад і прокоментував, наче дивився старе кіно: — Оце цікаво!? Людина, яка захищає дроїда, і дроїд, який має душу. Чапі підняв голову, відкрив одне око й глухо “гавкнув”, ніби підтверджуючи.
Боб поглянув на нього й підморгнув сенсором: — Ага блохастий, я теж у шоці ..
Мазур усміхнувся і пішов робити каву.