Глава 17

Вечір в церкві обіцяв бути спокійним. Людей тут сьогодні було небагато.

Отець Вільямс вже давно помітив, що відколи сталася та стрілянина на площі, людей у церкві стало менше. Чи вони злякалися і боялися сюди ходити, чи ці дві ситуації ніяк не були пов’язані, священник не знав та не міг знати.

Він вже за звичкою обходив залу переконуючи, що все в порядку, прибираючі згаслі свічки якщо це було потрібно чи поправляючи і вертаючи на місце молитовники, які гості церкви могли забути, вкотре поспішаючи по своїх справах одразу після візиту сюди.

На вежі тихо дзенькнув один з дзвонів. Для них ще був не час. Та Отцю Вільямсу не треба було довго гадати над цим. Він давно знав, що це знак для нього самого. Пастор обережно озирнувся. Ніхто із сестер храму не був поблизу. Чоловік швидко пройшов до закручених у спіраль сходів, що вели саме до вежі з дзвонами і піднявся на самий верх.

Звідси відкривався неймовірний краєвид на місто. Сонце вже починало сідати за обрій і цим надавало усій цій неймовірній картині якогось чарівного і прекрасного золотисто-червоного відтінку. Ті дахи будівель, що були металевими виблискували на променях і здавалося ніби місто перетворилося на величезну скриню зі скарбами. 

— Щось сталося, що ти прийшов сюди, а не до мене особисто? — поцікавився Святий Отець.

Звідкись зверху, немов з верхівки самого дзвона на землю швидко зістрибнули.

— Саме так. — кивнув Лео. Він вкрай рідко приходив особисто так щоб Отець Вільямс його бачив. Для них обох це було своєрідним сигналом, що справа дійсно важлива та серйозна. На Лео були театральна маска, одна половина чорна, а інша біла, а голова була прикрита каптуром. Звісно Святий Отець знав як його довірений інформатор виглядає насправді, та він поважав звичку Лео приховувати це та зберігати певну анонімність. Можливо саме завдяки цій обережності мафії досі і не вдалося нічого дізнатися про Лео чи взагалі хоч щось про його існування. Легенда, що він створив навколо своєї персони тільки сприяла цьому. мало хто повірить, що їх планам могла завадити міська легенда, що несподівано стала реальністю. Тим паче що мафія не була забобонними і не вірила у подібні речі.

— Що сталося? — поцікавився священник.

— Ще не сталося та скоро станеться. Наші друзі вирішили попрямувати до покинутого напівзруйнованого пожежею маєтку.

— Чого їм там шукати?

— Цього я не знаю. Як і не можу підтвердити наших підозр щодо цього місця. Можливо вони й дійсно використовують його лише як склад або щось подібне, та якщо мета використання інша…

— Маєток і все довкола нього може перетворитися на смертельну пастку. — завершив його думку Отець Вільямс.

— Їм може знадобитися наша допомога. — додав Лео.

— Самі ми тут мало що зможемо вдіяти. — зітхнув священослужитель церкви.

— То що ти пропонуєш? Сидіти й чекати?

— Ні в якому разі. Я згоден з тобою, допомога може знадобитися.

— То що мені робити?

— Спостерігай. Супроводжуй їх, але так щоб вони нічого не помітили, якщо тільки необхідність не змусить тебе до викриття своєї особи.

— До такого не дійде.

— Твоєму судженню і оцінці ситуації я довіряю.

— Щось мені підказує, що ти також не просто сидітимеш і чекатимеш поки я повернуся з черговими новинами.

— Ти правий.

— Дозволь поцікавитися, що саме ти задумав.

— Нічого такого, що могло б потребувати твоєї допомоги. Та якщо нашим друзям буде потрібно безпечно десь перечекати чи залягти на дно, то краще аби люди, які здатні це забезпечити були до цього так само готові як і ми.

— У тебе вже є дехто на прикметі. — Лео не питав.

— Лише припущення. Усе спирається лише на моє особисте знання цієї людини. Можливо я помиляюся і тоді вони відмовлять, і мій план виявиться провальним.

— Яка ймовірність того, що все буде справді за найгіршим сценарієм?

— Невелика. Та про неї не варто забувати.

— Чим більше ти боїшся, що щось станеться, тим більше ймовірність, що це станеться. — підсумував Лео.

— Радий що ти так дослівно пам’ятаєш мої давні настанови.

— Я багато чим тобі зобов’язаний і ти це знаєш.

— Як і ти знаєш те, що я не надто люблю коли ти мені про це нагадуєш.

— Справедливо. Ванесса до тебе більше не приходила?

— Поки що ні. Їй зараз вистачає справ і проблем, про які їй варто турбуватися.

— Гадаєш, вони з Дунканом дійшли до згоди чи примирення?

— Це я тобі зможу розказати тільки після того, як сам від неї про це дізнаюся. Та й навіть так, це не наша справа, аби втручатися в неї.