Глава 16

Оскару довелося встати ще вдосвіта аби бути готовим на вказаний йому час. 

Місце зустрічі було у кварталі маєтків, майже на самій околиці міста.

Мало які з будинків тут досі використовувалися. Власне, Оскар гадав, що всі вони давно занедбані. Можливо це була лише імітація життя, і просто вдало підібрана місцина для зустрічі, аби не ризикувати. Чоловікові такий розрахунок здавався більше ніж логічним.

Хвіртка у воротах біля вказаного дому була прочинена і оскар легко її штовхнув, аби відкрити. Жодного скрипу. Вочевидь, вона була добре змащена і за територією все ж хтось доглядав.

Вузька викладена жовтим камінням стежка була оточена невеликими клумбами у вигляді різного роду коліщаток та циферблатів. Оскар не надто роздивлявся довкола і не був знавцем із ботаніки, та навіть йому швидко стало зрозуміло, що більшість квітів що росли тут точно не з цього міста. Можливо з-за моря, наприклад, з Блоглейму, або ще далі. Та це його зараз дуже мало хвилювало.

На вході до будинку на нього вже чекали. 

Низького зросту чоловік поважного віку із довгим сивим волоссям, що було лише злегка перетягнуто резинкою на потилиці спирався на різьблену тростину із чудернацьким руків’ям. Одягнутий чоловік був, попри свій вік, вельми елегантно, хоч костюм і був дещо старомодним. На нагрудній кишені виблискувала на сонці невелика брошка у вигляді годинника.

— Ви вчасно. — схвально кивнув чоловік.

— Я завжди поважаю час своїх клієнтів. — кивнув Оскар.

— Та я не клієнт. Не зовсім в усякому разі.

— Для мене це нічого не змінює.

— Це добре. Я поважаю старі традиції, і тішуся коли бачу, що хтось ще може бути вихований як слід. Гадаю, ми порозуміємося. 

Чоловік рушив у дім, жестом запрошуючи Оскара слідувати за ним. Останній не змушував двічі себе запрошувати.

Всередині панувало чудернацьке освітлення, немов дім перетворився на калейдоскоп. Всі вікна тут були вітражними, і через це підлога, як і стіни виблискували всіма кольорами веселки.

Перед очима все трохи розмилося від несподіванки, та оскар лише кілька разів кліпнув, і встиг звикнути до цього.

— Рідко коли знайдеш гарного майстра на вітражі в наш час. — пробурмотів власник будинку, минаючи гостьову кімнату із чотирма широкими шкіряними диванами і маленьким круглим дерев’яним журнальним столиком посередині. Чоловік вийшов на сходи і попрямував на другий поверх.

— Я витратив кілька місяців, аби лише знайти того, хто здатен був би виконати моє замолення. І так, щоб я отримав саме те що хотів. — вів далі господар.

— Чому ж обрали саме таку ідею? — поцікавився Оскар. Він не був великим шанувальником таких, дещо дивних та непотрібних, як на його думку, розмов, та вже давно змирився, що це невіддільна частина його роботи.

— Більшість воліють зберігати спогади чи історію життя у книгах чи альбомах, а молодь взагалі тяжіє лише до цих новомодних фото, які швидко друкуються, та потім так легко губляться чи псуються. Я ж хотів чогось іншого і нового, але в безпечному розумінні, якщо ти розумієш про що я. Тому мені спало на думку зробити вітражі, один з найпрекрасніших можливих витворів краси та мистецтва. 

— То на цих вітражах історія вашого життя? — уточнив Оскар поки вони проходили темний коридор із зеленого кольору стінами, де-не-де тут зустрічалися світильники, що зараз були вимкнені, аж допоки власник дому не зупинився біля великих темних дубових дверей і легким рухом руки не відчинив їх, проходячи всередину.

Тут був його кабінет.

Вздовж усіх стін від підлоги і до самої стелі стояли дубові книжкові шафи, всі полиці заставлені різної товщини книгами у шкіряних обкладинках.

— Колекціонуєте? — поцікавився Оскар, оглядаючи цю колекцію.

— Робота всього мого життя. Половина тут — мої власні творіння. — не без гордості у голосі відповів власник маєтку.

— То ви письменник?

— Був колись. Викладав історію, здебільшого. Часто подорожував.

— А потім?

— Рада науковців вирішила, що я вже застарий і ні на що не підходящий, і усунула мене від цієї діяльності. Принаймні вони так думали.

— То ви продовжили?

— Авжеж. Спочатку виключно для себе, аби потішитися, що ще щось можу. Та потім мені трапилися потрібні люди. Завдяки яким, до речі, ти теж сьогодні прийшов до мене.

— Що ж це за люди так прекрасні? — обережно поцікавився Оскар. Власник вже явно був добре налаштований щодо нього, це було добре видно, тож чоловік сподівався на можливість дізнатися якомога більше про усе що його цікавило. Однак розмова все ще мала бути обережною і це він також чудово розумів.

— Їх у місті не називають. Не вголос в усякому разі. — власник кабінету теж не поспішав говорити про все відверто і прямолінійно. 

— І як же вони вас знайшли тоді?

— Потрібні люди підказали іншим потрібним людям.

— Сподіваюся тепер ви зможете стати для мене такою потрібною людиною Ви ж розумієте як це, коли роботи майже немає, та ти мусиш продовжувати щось робити.

— Звісно я чудово розумію як це прикро і неприємно. Тому й покликав тебе сюди. Мої друзі, твої колишні замовники, були дуже задоволені твоєю роботою і всіляко мені тебе рекомендували. — кивнув чоловік.

— Тоді я уважно слухаю. Прошу, розкажіть мені все. Зрештою, точність у моїй роботі це все.

— Авжеж, без точності нам нікуди не просунутися. Та маю зізнатися, мої друзі ще не до кінця чули про тебе і не певні чи варто тебе приймати до себе.

— Що ж потрібно, аби вони визначилися і дійшли згоди?

— Поки що тільки моє слово. Я хотів спершу пересвідчитися що ти за людина, а вже потім зв’язуватися із ними.

— Розумно і розважливо. Ніщо так не ціную в людях, як саме ці якості.

— Погоджуюся.

— Я чув про твою майстерність, та ще не бачив її на власні очі. В мене якраз проблема із деяким програмним забезпеченням на комп’ютері. Поглянеш?

— Авжеж. — Оскар вже майже почав хвилюватися, що доведеться самому виводити діалог в сторону того, щоб його підпустили до будь-якого апарату в будинку, адже саме цього він і потребував.