Глава 14

Лінкольн та Еммет прийшли за кілька хвилин, останнім до бару увійшов Циріл. Чоловік виглядав зосередженим, ніби він щось планує, чи обдумує навіть поки просто йде.

— Усе гаразд, друже? — запитав його Дункан, від якого це не сховалося, як і від решти.

— Так. — кивнув чоловік — Мав розмову з братом.

— Щось серйозне? — спитала Ванесса.

— Поки ні. — відповів Циріл. — Але можливо згодом стане. Та це ще дуже не точно, тож не запаморочуватиму вам цим голову поки ще не можу сказати щось напевне.

Друзі у відповідь лише знизали плечима. Така відповідь їх дещо насторожувала, та нічого іншого окрім як прийняти її їм поки що не лишалося.

— Точно всі готові? — про всяк випадок уточнив Фред. Решта присутніх по черзі кивнули.

— Тоді вперед. — кивнув бармен, водночас дістаючи звідкись з-під полиці невеликого розміру відкритий ящик у якому були щільно розставлені колбочки та скляночки різних розмірів із кольоровими рідинами всередині, кожна з яких мала спеціальну позначку на етикетці біля закоркованого верху.

— Що? Я ж казав, що знаюся на хімії. А з чого там ті стіни невідомо. Краще бути готовим до всього. — знизав плечима хлопець щойно зловив на собі здивовані і дещо збентежені погляди своїх друзів.

Решта не знайшли що не це відповісти, лише мовчки віддали належне тому як старанно і роздумливо Фред поставився до цього невеликого виїзду. 

Дункан мовчки повів всіх на задній двір. Там, за невеликим парканом, що відділяв службову частину заднього подвір’я бару стояв обережно припаркований автомобіль з відкритим верхом. Місця явно було більше ніж достатньо на всіх. Подекуди на корпусі можна було помітити кілька вм’ятин, ймовірно ще відколи Дункан та його брат вчилися водити. Номерних знаків на автівці не було, та зараз це могло бути небезпечним.

Дункан швидко зайняв місце водія водночас швидко витягаючи з кишені своїх штанів ключі і заводячи двигун.

Фред обережно поставив свого ящика собі під ноги і сів прямо позаду хлопця. 

Еммет спершу подав руку Ванессі і допоміг дівчині забратися на заднє сидіння поруч із Фредом, після чого сів і сам. Далі сіли Оскар та Лінкольн, поки Циріл зайняв місце поруч із водієм аби вказати потрібний шлях у разі чого — і ніхто не сумнівався що Циріл знає про всі міські вулички набагато більше ніж усі вони тут разом узяті. Зрештою, з його пам’яттю це точно була не проблема.

Щойно все було готово, автомобіль рушив з місця.

На перших кількох метрах їх трохи “смикало”. Вочевидь Дункан не так добре пам’ятав навички водіння, як він про це говорив, та згодом поїздка стала спокійнішою та рівнішою, на превелике заспокоєння Фреда який на кожному русі боязливо поглядав униз на свій ящик, аби пересвідчитися, що усе в порядку і нічого не було пошкоджено.

— Тут краще ліворуч. — спокійно підказав Циріл щойно вони почали наближатися до потрібного повороту. Хоча офіційні мапи радили їхати іншою дорогою, далі прямо, допоки не вийде на перехрестя з Північною дорогою, Дункан довіряв своїм друзям і спокійно скерував авто у потрібну вуличку. Вулиця яка називалася Скляною була меншою, і, здається, тут взагалі рідко коли пересувалися на чомусь окрім як пішки. Людей тут майже не було, у вікнах практично не горіло світло. Це був ідеальний маршрут для тих, хто не хотів зайвий раз показуватися.

— Ця вуличка вже давно стала майже привидом. — спокійно пояснив свій вибір Циріл. — На ній безпечно. О, тепер давай праворуч.

Дункан мовчки викрутив кермо.

— Чому ця вулиця майже занепала? — здивувався Еммет. Поки вони їхали у них був час на невелику розмову.

— Я думав все що неподалік від центру має добре жити, і житло буде розкуплене. — погодився Оскар. Нежиттєздатна вулиця просто посеред міста — скидалося на щось, за чим явно могла стояти цікава і можливо не менш жахлива історія.

— Колись тут і справді вирувало життя. — кивнув Циріл. — А потім сталося дещо непередбачуване. Два заводи, а точніше їх власники, вирішили що ця вуличка була б ідеальною, аби збудувати там житло для робітників. З документами в обох все було в порядку і кожен міг би домогтися свого. От тільки домовитися один з одним вони не змогли, а мирні переговори чомусь не були для них варіантом. Вони почали нечесну конкуренцію за цей шматок землі. Допоки комусь не спало на думку отруїти каналізацію і водогін. Проблем стало так багато, що всі роз’їхалися і не хочуть повертатися, хай навіть їм би за це і заплатили.

— А хіба один із цих заводів не твоєму братові належав? — поцікавився Лінкольн. Він і сам пригадував, як робітники говорили про цю історію ще багато років тому.

— Той завод Едмунд придбав вже після тієї історії. Більшість звинувачень наш конкурент направив саме на керівництво цього підприємства, і мало хто хотів у нього інвестувати чи мати з ним справу. На щастя мій брат вже давно знає як слід діяти у таких ситуаціях. Деталей я не знаю, тут він сам хай розкаже за нагоди.

Лінкольн лише кивнув у відповідь. Циріл цього не бачив зі спини, та майже відчув. Як і те, що чоловік трохи насупився, ніби він згадав щось неприємне, що могло б бути із цим пов’язане. Та зараз був не час аби порпатися у минулому, тож наполягати із допитом ніхто не став.