Глава 13

Ванесса заледве змогла змусити себе заснути тієї ночі. Вона все прокручувала у себе в голові те що сталося на тій площі, намагаючись зрозуміти як подивитися на це під іншим кутом. Їй і справді не хотілося вірити, ніби Дункан був здатен на таку зраду і що він міг би так з нею вчинити. Вона достатньо довго його знала і не вірила, що він міг би чекати стільки років, аби її підставити. 

Вона пригадала вираз обличчя Дункана в тій кімнаті коли вони про це говорили. Здається, він і справді переживав про те що сталося. Їй також згадалися слова медсестри у лікарні коли вона ще була там, про те що про неї питав молодий хлопець і за описом він був дуже схожий на Дункана. Невже все і справді не таке яким їй здавалося до цього моменту?

Але як тоді це пояснити? 

Якщо Дункан не брехав, і він дійсно отримав удар по голові одразу після пострілу і більше його на площі не було, то кого вона потім бачила, якщо зі спини це був викапаний він?

Хоча…

Тепер коли дівчина вирішила подивитися на це під іншим кутом, як їй і радив Отець Вільямс, вона зрозуміла дещо що впускала до цього.

Зовнішньо людина чию спину вона бачила дійсно була майже такою самою як і Дункан. Але не кроки цієї людини. Звісно, дівчина сумнівалася в тому наскільки чітко вона могла б запам’ятати щось подібне, враховуючи, що вона втрачала свідомість, та його кроки вона б точно розрізнила, так само як і він упізнав її ходу. 

Та в людини на площі хода була геть іншою, в цьому дівчина була майже впевнена. Та чомусь вона подумала про це лише зараз.

Ванесса заледве дочекалась ранку. Виходити вночі самій без зайвої на те необхідності вона не мала жодного бажання. Однак вдома вона теж вже встигла засидітися і тепер їй було необхідно свіже повітря і невелика прогулянка.

Місто тільки починало оживати і прокидатися після ночі.

Дівчина ледь не попрямувала за звичкою на роботу, однак вчасно себе зупинила і покрокувала зовсім в іншому напрямку. На якусь секунду дівчина подумала про те, щоб знову прийти до Отця Вільямса і спитати його поради, та згодом вирішила, що в нього, певно, і без неї роботи вистачає. До того ж він сам сказав що вона має самостійно знайти розв'язання цієї проблеми.

Крокуючи мінливими вуличками міста, які були доволі схожими між собою, Ванесса ще раз міркувала про той день на площі, однак жодних нових зачіпок чи ідей для пояснення у неї не було. Це дещо виснажувало і дратувало, а для їхньої місії їй могло знадобитися чимало сил, тож дівчина спробувала відірватися від усього цього.

Невеличкий скверик біля головного храму міста був чи не єдиним парком у місті, та всередину дівчина не заходила, лише декілька разів обійшла довкола. Це трохи допомогло. У таку, доволі ранню пору тут практично нікого не було і можна було дозволити собі спокійно видихнути, привести всі думки до ладу.

Часом Ванесса все ж оберталася, перевіряючи, чи не слідкує бува, за нею хтось. Та на її щастя і полегшення вона нікого не помітила.

Ймовірно, їх вороги досі вважали її мертвою, і дівчина щиро сподівалася, що так воно і залишатиметься якомога довше.

Так непомітно пройшло декілька годин і у Ванесси поступово почали боліти ноги. Тож дівчина вирішила решту часу перечекати у тому самому барі де вони і мали згодом зустрітися з рештою команди.

Стикатися із Дунканом їй не надто хотілося, та все ж коли вони в одній команді вона розуміла, що це все одно ставатиметься, тож не бачила жодного сенсу бігати від нього. Що може принести майбутня розмова вона не знала, та знала, що буде готовою до будь-якого варіанту розвитку подій.

В приміщенні бару було лише декілька відвідувачів і всі вони переважно обрали для себе місця на терасі, аби помилуватися гарною погодою чи просто насолодитися красою міста.

Дівчина підійшла просто до стійки.

— Тобі вишневого сидру, як завжди? — спокійно поцікавився Фред, не відриваючись від протирання чистих келихів.

— Звідки ти…

— Робота така — запам’ятовувати обличчя і знати постійні напої кожного з них. — відповів Фред ще до того як дівчина завершила свою думку, після чого коротко додав. — Ну і Дункан про це теж якось згадував доволі нещодавно.

Ванесса лише коротко стиснула губи у відповідь на це, не знаючи що на це сказати.

— Я не збираюся наполягати чи втручатися у ваші з ним справи. — запевнив дівчину Фред, наливаючи їй обраний напій, хай навіть вона прямо і не просила про нього.

— Що він тобі говорив про те що сталося? — поцікавилася дівчина щойно Фред посунув ближче до неї її келих.

— Ти про той випадок на площі? — уточнив бармен.

— Про випадок на площі.

— Те саме що він вчора казав тобі. Що він чув постріл, потім отримав удар по голові, прийшов до тями десь у промзоні, кинувся тебе шукати, але нічого не знайшов.

— Як не знайшов? А що він тоді робив у лікарні? Чи він там не був?