Глава 12

Наступного дня ввечері Хільда прийшла на місце, вказане у запрошенні яке їй дав Фред. Її навіть майже не здивувало що це було на другому поверсі бару “Шалений кухоль”. Проходячи крізь двері дівчина мимоволі занурилася у спогади. Зрештою про це місце було багато чого хорошого у її пам’яті. Виявилося дівчина прийшла чи не першою сюди. Фред зустрів її ще у приміщенні бару. За його поглядом вона здогадалася, що хлопець все ж упізнав її та, здається, вирішив поки що промовчати, лише мовчки вказав дорогу вгору по сходах і до потрібної кімнати.

Двері прочинилися без жодного скрипу. Всередині була лише одна людина. І дівчина миттю впізнала хто це.

Дункан — а це був саме він — теж упізнав її, найімовірніше за все по крокам, він завжди міг відрізнити коли у кімнату ступала вона, а коли хтось інший.

Хлопець стояв обличчям до вікна і на мить завмер коли вона увійшла, а потім обернувся. На його обличчі чітко читалося здивування і шок. Дівчині також здалося, що вона бачить якусь ледь помітну нотку страху чи чогось подібного, та можливо їй це просто здалося.

— Ванесса….? — заледве зумів промовити Дункан. Здається його свідомість все ще намагалася осягнути той факт, що вона зараз стоїть прямо перед ним. 

На якусь хвильку дівчина подумала про те, щоб збрехати. Та потім так само швидко передумала і відмовилася від цієї ідеї. 

— Тепер Хільда. — спокійно поправила його дівчина. Хоча цей зовнішній спокій зараз давався їй неабияк важко. Їй хотілося багато чого йому сказати і наговорити, та нічого бодай трохи приємного чи хоча б нейтрального там не було. Втім, вона досі пам’ятала слова Отця Вільямса щодо того, що їм варто поговорити, і дівчина довіряла судженню цього чоловіка.

— Не знав. — Дункан і сам розумів, що це чи не найбезглуздіше що можна було б сказати та нічого іншого він вигадати не зміг.

— Мене більше здивувало б якби ти це знав. — спокійно відповіла дівчина.

— Що з тобою сталося? — щиро поцікавився хлопець, в його голосі чітко було чути співчуття і хвилювання.

— Багато чого. В тебе теж гадаю. — в голосі дівчини легко було відчути сарказм і якусь нотку гніву чи докору.

— Так, зібрати всіх…

— Я не про цю затію з командою. — доволі різко обірвала його дівчина.

— А про що тоді?

— Не прикидайся. — все так же різко відповіла дівчина. Дункан лише спантеличено на неї дивися, не надто розуміючи про що вона.

— Я, здається, невчасно? — обережно поцікавився Циріл, заходячи до кімнати. Напруження між Ванессою — тепер Хільдою — та Дунканом було відчутно майже всім.

— Усе добре. — кивнув Дункан, не відводячи погляду від Ванесси. Циріл же про всяк випадок зайняв місце у кутку аби не заважати їм. Решта мала прийти за кілька хвилин, та здається ані хлопець, ані дівчина зараз про це геть не думали.

— Що сталося на тій площі? — прямо запитала Ванесса.

— Не знаю. — чесно зізнався Дункан. — Пам’ятаю лише постріл, потім удар по голові. А отямився уже десь у промзоні через кілька годин.

— Цікаво виходить. Постріл я теж пречудово пам’ятаю. От тільки потім я ще точно пам’ятаю як бачила тебе і твою спину. І ти цілком спокійно йшов площею. — відповіла дівчина.

— Цього не може бути. — захитав головою Дункан.

— Кажу що бачила. — знизала плечима Ванесса.

— Ти справді віриш, що я міг би отак з тобою вчинити? — Дункана ніби образила така можливість і він щиро сподівався що Ванесса відповість “ні”.

— Та вже не знаю. — чесно відповіла дівчина.

— Ми щось пропустили? — це вже питав Оскар, який також щойно прийшов. Циріл у відповідь на це тільки злегка хитнув головою, але натяк був зрозумілий: не встрягай у це. Оскар мовчки кивнув на знак порозуміння. Решта команди теж уже прийшли і Фред зайшов останній, зачиняючи за собою двері.

За вікном тихо постукував по підвіконню дощ, небо було затягнуто темними хмарами, та лампи тут добре усе освітлювали.

— Повторюватись нащо ми тут всі зібралися я не буду. — почав Фред. Оскільки ви тут, то і так уже все знаєте.

— Всі тут згодні, що мафію слід зупинити, допоки вони ще більше лиха не накоїли, але як ви плануєте це робити? — поцікавилася Ванесса.

— Теж хотів би знати. — підтримав її Еммет.

— Зіб’ємо їм плани, підірвемо все що тримає їм тил і виманимо їх ватажка. Розберемося з ним і…

— І вони оберуть когось нового і вся ця історія лише повторюватиметься допоки ми ще живі. — заперечив Лінкольн.

— Збиття тилу добряче зіпсує їм плани і зменшить можливість для дій, це вже точно. — погодився Циріл.

— До речі, що там з тою мапою про яку ти говорив? — поцікавився Фред.

— Як і обіцяв. — Циріл дістав з кишені складений у багато разів лист паперу і розвернув його на підлозі так щоб усі бачили.