Глава 11

На наступний день справи йшли як зазвичай. Нікого, хто міг би допомогти у затіяному ділі хлопцям не трапилося. Та Фред не втрачав надії, адже знав, що скоро дехто має прийти. 

Так воно і сталося.

Світловий день вже наближався до свого завершення.

Фред тоді уже закінчував протирати барну стійку, після чого зазвичай закрив би бар повністю і пішов би додому, як і завжди, але увагу хлопця привернув дзвіночок, що пролунав в абсолютній тиші порожнього приміщення.

— Ми зачинені. Завітайте завтра. — майже за звичкою відповів хлопець, не підводячи голови і не відриваючись від своєї справи. Він уже звик, що часом хтось із мешканців міста, особливо якщо він постійний гість цього місця, забувши про час просив Фреда ще ненадовго затриматися і зробити для нього такий виняток. Але це було єдиним у чому сам Фред завжди був твердий і непохитний. Ще жодного разу за весь час він не поступився нікому в такому проханні. Хтось навіть іноді ображався на нього за це або міг сказати парочку не найприємніших і лагідніших слів у відповідь на таке. А причина була проста і, загалом, досить логічна. Фред знав, що варто йому хоч раз ось так комусь поступитися, навіть якщо це буде виключно з добрими намірами, то все — пиши пропало, це буде вже не зупинити і кожен такий "запізнілий" незмінно вимагатиме такого роду виключення і для себе теж, мовляв, попередньому хто тебе про це просив ти ж пішов назустріч, чого ж мене не хочеш. Подібні докази найбільше дратували Фреда, і тому він завжди і всім відмовляв.

Повільні кроки тихо стукали по дерев'яній підлозі, лунаючи все ближче і ближче до барної стійки. Боковим зором Фред вловив силует, що наближався. Хлопець уже було різко підняв голову, щоб прогнати непроханого гостя, як раптом завмер, не в змозі повірити у побачене.

Він очікував побачити перед собою будь-кого, аж до абсолютного пияка, від якого за кілька метрів несло б перегаром, але не молоду і струнку красиву дівчину. Фред на мить втратив мову. Незнайомку, здається, трохи втішила така реакція. На ній, було просте коричневе пальто, застебнуте і перетягнуте ременем на поясі, з-під якого виглядали темні шкіряні чоботи. Руки дівчини були прикриті рукавичками, в одній з кишень її пальто вгадувалося щось, схоже на маленький дамський пістолет або щось на зразок того. Волосся дівчини було заховане під простим капелюхом, а на носі сиділи окуляри з жовтим склом.

— Я не зовсім заради випивки чи кімнати на ніч прийшла. — спокійно промовила дівчина. Фредові здалося, що він вже десь чув її голос. 

— Точніше… не за тим, що тут зазвичай можуть шукати. До мене дійшла тут пара чуток і…

— Думаю, я розумію, про що ви, пані. — вже здогадавшись, що та має на увазі із розумінням кивнув Фред. — Чи можу я дізнатися ваше ім'я?

— Хільда ​​Ленц. — спокійно відповіла дівчина.

— А я Фред. Такий собі координатор цієї невеликої витівкової справи якщо завгодно. Ви як я вважаю стрілець? — поцікавився хлопець поглядом, вказуючи на заховану в кишені дівчини зброю. У місцевих не було звички носити з собою нічого такого, а за межі міста чутки навряд чи вже встигли б поширитися за такий короткий термін. Мафію Фред не підозрював. Вони не любили носити зброю так, щоб її легко було помітити. Але і дівчина, здається, тільки зараз носила зброю так, щоб її було легко помітити. Якщо її відправив сюди Отець Вільямс — а в цьому Фред був майже переконаний, адже більше нікому було б, до того ж Фред знав, що саме це і має статися. Вочевидь, дівчина не хотіла казати про себе напряму, а радше воліла, аби він сам про все здогадався. Ймовірно, так вона перевіряла чи справді прийшла до правильних людей. Додаткова обережність точно не завадить і Фред міг це зрозуміти.

— Все правильно. — Не стала приховувати дівчина. — Хоча це заняття для мене відносно нове, вам я точно буду корисною.

— Якщо не заперечуєш, що я запитаю, скільки саме пройшло з того часу, як ти стала цим займатися? — уточнив Фред. Не те що б він не довіряв їй чи щось таке, але йому просто було цікаво.

— Трохи більше як місяць. Ніколи не рахувала з точністю до днів. — чесно відповіла дівчина.

— Що ж, тоді, вже можна сказати ласкаво просимо до нашої скромної і веселої відчайдушної компашки. — відповів хлопець одночасно кидаючи дівчині щось на кшталт невеликого медальйона, який Хільда ​​відразу спіймала на льоту. Розкривши його вона побачила всередині щось на кшталт карти із зазначенням місця, де зібратися. А внизу був невеликий підпис. Дата та час.

— Наші скромні своєрідні запрошення краще взяти із собою. — пояснив Фред, коли Хільда ​​закрила медальйон і сховала його у внутрішню нагрудну кишеню свого пальта. Дівчина у відповідь на це лише зрозуміло кивнула після чого спокійно покинула спорожнілий і майже закритий бар.

З лиця Фреда не сходила задоволена посмішка. Варто тільки було Дункану вчора заговорити про те, що їм потрібен стрілець так бац, і з'являється потрібна людина. Що це якщо не доля чи провидіння. І трохи допомоги зі сторони, та про це опосередковане втручання з боку священника Фред поки не був готовий розповідати іншим. Втім, все складалося тільки на краще.

Саме з такими думками, які до речі вселяли хлопцеві якийсь оптимізм, Фред закінчив з усіма необхідними справами щодо бару, закрив заклад на всі двері і замки і попрямував у бік будинку, тихо наспівуючи собі під ніс якусь стару пісеньку, текст якої давно забувся, але ось мелодія сиділа в голові. Особливо коли йшлося про такі моменти як цей.