Глава 6

Наступний ранок був важким, та геть не через відсутність сну вночі. Хоча декілька разів Дункан все ж прокидався серед ночі. Йому не давали спокою постійні кошмари, що химерно повторювали події на тій площі і що могло б бути після цього, хай наскільки неможливим це і було.

Настільний годинник показував майже першу дня коли хлопець нарешті змусив себе зібратися з силами і спуститися вниз до бару.

Відвідувачів було небагато. Ті, хто прийшов сюди лише на обідню перерву під час робочого дня вже давно пішли, а решта відвідувачі прибуде лише після роботи, у вечірні години. Чисельні дерев’яні столики, від найменших круглих для однієї особи до довгих і масивних для великих компаній тут стояли порожніми. Стільці були обережно приставлені до своїх місць, поодинокі жовті лампи на стелі розмірено освічували увесь простір, за вікном яскравіше горіли дрібні лампочки із кольорового скла, якими так любили милуватися тутешні діти, щоразу як їм випадала нагода пройти повз це місце. Якщо прислухатися, зі сходів можна було навіть почути тихе гудіння вентилятора під стелею, що не давав гостям страждати від спеки у приміщенні, особливо коли сюди яскраво світило сонце.

За барною стійкою сидів хтось із гостей і про щось дуже жваво спілкувався з Фредом. Бармен явно щось пояснював цьому чоловіку, та щойно помітив Дункана, миттю жестом погукав його доєднатися до їх розмови.

Гостем був чоловік, на вигляд років сорок зі світлим волоссям, яке не було ніяк зібране, довжиною приблизно до вух. З правої сторони на лобі чоловіка Дункан встиг помітити шрам, схожий на опік. На чоловіку була проста робітнича форма, на руках близько до зап’ясток вгадувалися плями чорної рідини, найімовірніше якесь мастило, якими повсякчас користуються у машинних цехах. Від чоловіка дещо несло бензином, сигаретним димом і потом.

— Так значить ти в нас Дункан. — гмикнув чоловік, щойно хлопець підійшов ближче. Дункан вже думав, що зараз можуть початися проблеми, та чоловік доволі приязно всміхнувся і простяг руку на знак знайомства.

— Лінкольн МакВойд. Та всі кличуть мене просто Лін. 

— Дункан Герреро. — хлопець потис руку у відповідь. Від хватки чоловіка у хлопця ледь не захрустіли пальці — настільки сильно він її стискав, втім він промовчав.

— Лінкольна дещо зацікавила наша справа. — пояснив Фред.

— Ненавиджу цих покидьків. — грубо й злісно промовив Лін. — Якщо хочеш добряче повставляти їм палки в колеса, то я буду тільки радий допомогти.

— Як саме ти зможеш допомогти? — щиро поцікавився хлопець.

— Лін неперевершений механік. Справжній знавець своєї справи. — відповів Фред, водночас кладучи перед Дунканом карту “Механік” з тієї самої гри, що вони нещодавно розбирали. Хлопець миттю зрозумів натяк — Фред пропонував взяти його до команди.

— Діло наше не найлегше. І не лише з точки зору завдань чи їх складності. — промовив хлопець.

— Якщо ти про ризики, то повір мені на слово, хлопче, я про це знаю набагато більше і в багато разів краще за тебе. — гмикнув Лін. — Я б не говорив зараз із тобою про це, якби не був певен, що й справді ладен на вашу пропозицію доєднатися і добряче покошмарити цих мерзотників.

— А чому хочете доєднатися? —  запитав Дункан.

— Скажімо так, один з цих покидьків має за що відповісти переді мною. І я не втрачатиму такого шансу.

— А якщо ми зустрінемо цю людину, та в тебе не буде можливості одразу помститися? — поцікавився Фред.

— Ти що думаєш, я отак забуду про здоровий глузд заради помсти? Я що, на цих нелюдів схожий? Змусити цю падлюку відплатити звісно хочеться самому. Та мені достатньо знати, що моїми діями я поплутав їм всі карти і знищив їх плани — і я можу спати спокійно. Чого б не вимагала ваша справа — я можу гарантувати, що не підведу.

— А де працюєш зараз, Лін?

— Та ніде. Мене наймають коли треба, де доведеться. Люди в місті знають про мою майстерність, платять добре, мені цілком вистачає, та і я не дурень, аби не робити жодних заощаджень. Відкласти справи можу будь-коли і достатньо надовго.

Дункан із Фредом переглянулися, між хлопцями пройшла коротка мовчазна розмова. Фред злегка кивнув, Дункан відповів тим самим.

— Раді вітати у нашій своєрідній команді. — усміхнувся Фред. — Зізнаюся чесно, Лін, ти тут перший, тож поки що просто май на увазі, що ми можемо звернутися, щойно решта буде знайдена. Тоді і поговоримо детальніше.

— Та хоч посеред ночі приходьте. — відмахнувся Лінкольн, дістаючи з гаманця гроші за випивку, що він тут замовив і лишаючи її на стійці перш ніж підвестися зі свого місця.

— Як знадобиться більше людей, що здатні тямити в механізмах — я до ваших послуг. Знаю кого ще погукати.

— Ми це обов’язково запам’ятаємо. — вдячно кивнув Дункан.

Тихо дзенькнув невеликий дзвоник над дверима, щойно Лін вийшов з бару.

— Хороша він людина. — радше до самого себе промовив Фред.

— Ти давно його знаєш? — поцікавився Дункан.