Глава 3

У сімейному маєтку фон Дрейків, попри яскраве сонце, що світило за вікном, атмосфера була більш ніж гнітючою і важкою. 

На підлозі в головному холі вже лежало декілька закривавлених тіл.

Ті декілька, що ще не розділили цю жахливу долю, тремтіли від страху та напруження.

Даріус, голова мафії міста, якого всі боялися більше за будь-що, спокійно спирався на стіну навпроти, одна рука лежала на його незмінній тростині, в іншій чоловік плавно прокручував розкладного ножа, на лезі якого виднілися плями крові. На руках чоловіка цього разу не було його незмінних шкіряних рукавичок. Вочевидь, йому було легше згодом змити багряні плями з рук, аніж дозволити собі замастити предмет гардероба.

— Панове. — спокійно почав Даріус, однак ті, хто ще міг його почути здригнулися. — Не казатиму, що я у вас розчарований. Певен, ви і так це вже знаєте. Завдання перед вами стояло до смішного просте. А ви примудрилися з ним не впоратися. — Даріус коротко глянув на тіла перед ним. — Визнаю, часом я можу бути дещо … недбалим у своєму контролі над емоціями. Та тепер, коли я знову прийшов до тями, можу запевнити, що з вами такого не станеться. Натомість я прошу дуже небагато – я хочу, аби ви були зі мною відверті.

Чоловік середніх років, що стояв праворуч і носив лікарняний одяг нервово проковтнув.

— Я не люблю, коли щось заважає моїм планам. Однак ще більше я не люблю не розуміти чому саме це сталося. Ми ж усі тут хочемо, аби наступного разу усе було краще, правда ж? Так ось, шановні, я хочу, щоб ви відверто розповіли мені. Що. Саме. Сталося. На. Тій. Триклятій. Площі?

— Там хтось був…. — подав голос той самий чоловік середніх років.

— Ти ба, на площі були люди, яка несподіванка. — Даріусу не було потреби робити свій сарказм явним, всі і так його відчули. — Може хоч трохи поясните?

— Він втрутився. — дещо сердито додала жіночка, що стояла по центру. Вона носила поношений одяг, який явно дуже давно не змінювали і не прали. Даріус навіть пам’ятав її. Вона доволі довго працювала на нього і збирала будь-яку інформацію. Чоловікові навіть було майже шкода вбивати її. Щоправда, її імені він не пам’ятав. Пам’ятав лише те, що вона тут була чи не єдиною, хто ніколи його не боявся і не здригався перед його авторитетом. Це було дещо цікаво, як для Даріуса, та занадто довго терпіти це він не мав жодного наміру.

— Хто саме втрутився і як? — Даріус не підвищував голос, однак стало швидко зрозуміло, що з відповіддю краще не баритися, і відповідати варто лише змістовно.

— Ми не бачили його обличчя, він носив маску. Точно можу сказати, що це чоловік. Статуру я не розгледіла, та він точно вищий за Вас і явно  тренований. Декількох наших він одразу ж нейтралізував, потім розпилив щось у повітрі. Ми не встигли зреагувати. Це останнє, що я пам’ятаю. Далі ми прокинулися коли все вже вщухло.

Даріус вислухав мовчки. За виразом його обличчя неможливо було вгадати, що саме він про все це думав.

— Це був “Пісня Смерті”. — заледве змусивши себе говорити додав зовсім ще юний хлопчина, що стояв ліворуч. Його звали Кайл – він досі не зняв свого іменного бейджика, яким користувався на роботі.

— Не верзи дурниць, хлопче. — одразу ж присоромила його жінка.

— Клянуся, я бачив чорну маску в нього на рукаві.

— То ви кажете, що вас пошив у дурні неіснуючий міський міф, про який половина вже геть забули? — вигнув одну брову Даріус. — Невже я й справді схожий на дурня, який може в таке повірити? — Чоловік невдоволено цокнув язиком, ніби ця думка дуже його засмучувала, однак він ще не вирішив, що з цим робити далі.

Хлопець хотів щось на це відповісти, однак один короткий жест рукою від Даріуса, і той одразу ж замовкнув.

— Припустимо, ви кажете мені правду, і цей так званий міф все ж існує не лише в історіях, якими лякають дітей, але й у плоті. Є думки як мені його здихатися? Коли ви вже дозволили йому так вас надурити, то будьте ласкаві знайти спосіб виплутатися із цього.

— Я на таке здатна. — спокійно сказала жінка. — Можу розповсюдити неправдиві чутки, що готується щось подібне. Хай явиться коли він вже такий герой. Тільки цього разу ми чекатимемо на нього.

Даріус кілька секунд роздумував над цією пропозицією.

— Це було б розумно. — кивнув фон Дрейк, а за подібних обставин із чужою думкою чи ідеєю він погоджувався вкрай рідко. — Та ти не така як я. Це не зовсім в моєму стилі. Гідних суперників варто поважати, і саме це я й зроблю. Заберіть їх звідси. — наказ вже був адресований кільком тілоохоронцям, що мовчазними тінями увесь цей час стояли в самому дальньому кінці кімнати, незворушно спостерігаючи за усім що відбувалося. Ті мовчки підійшли до трьох провальних виконавців, грубо скрутили їм руки за спину. Жіночка і чоловік, що був старшим намагалися пручатися, однак все було марно — у тілоохоронців була сталева хватка. Молодий хлопець же одразу почав благати, здається щось про помилування чи жаль, та Даріус його вже не чув. Йому це не було цікаво. Його вартові зроблять решту брудної роботи замість нього, а він тим часом має й інші плани, про які треба подбати.

На підвіконні неподалік лежав заздалегідь приготований і покладений туди білий рушник, об який фон Дрейк швидко почистив свого ножа, перш ніж скласти його і сховати до кишені. Далі чоловік витер руки, вже закривавлений рушник миттю був кинутий до найближчого сміттєвого відра, а сам Даріус тим часом повернувся до свого кабінету.