Глава 2

Настоятель головного храму міста, Отець Саймон Вільямс нервово крокував взад-вперед у своєму кабінеті, як він часто сам його і називав. По суті ці декілька пов’язаних одна з одною кімнат поєднували в собі його робочий простір, невеликий архів із канцелярією та документами і листами, особисту кімнату де він відпочивав і навіть сакристію. Священник постійно кидав швидкий погляд на годинник, що стояв у нього на столі.

Звісно, це було далеко не вперше відколи його довірений помічник Лео відправлявся на небезпечне завдання наодинці, і досі той його не підводив, однак священнику було б важко згадати коли востаннє ризики були аж настільки великими.

Нарешті тихо дзенькнуло щось на підлозі неподалік. Отець Вільямс навіть не глянув у бік звідки долинув звук. Він і так знав, що там монетка із зображенням маски.

— Усе вдалося? — спокійно поцікавився священник.

— Я хоч раз тебе підводив? — озвався йому голос, що долинав звідкись зверху, звична манера спілкування між Отцем Вільямсом та його найкращим другом і довіреним помічником і шпигуном, Лео. 

— Ставки були зависокі цього разу.

— Ти недооцінюєш моє знання міста.

— Багатьма довелося пожертвувати?

— Троє. Решту я лише тимчасово приспав. Ти ж знаєш як я ставлюся до вбивств, яких можна уникнути.

— Ці люди уникли смерті від твоєї руки, та чи уникнуть вони її від їх лідера. — радше до самого себе ніж до свого співрозмовника відповів Саймон Вільямс.

— Цього я вже не передбачу. Ми не здатні врятувати всіх. Втім, я сподіваюся, що їм і справді вистачить розуму забратися якомога далі від цього міста і його оборудок і продовжити жити.

— Що з дівчиною?

— У лікарні. Звісно, вона досі непритомна, тож записати її в картотеку ще не встигли, та гадаю оговтається. Лікар Льюїс знається на своїй справі краще за інших там.

— Пригадую його. Свого часу він частенько заходив до мене по пораду та підтримку.

— Я теж його пам’ятаю. Навіть дозволив собі натякнути, що саме ти просив за дівчину.

— І як лікар Льюїс на це відреагував?

— А як гадаєш?

— Принаймні за дівчину можна не хвилюватися. Поки що.

— Я наглядатиму за лікарнею і навколо неї якщо потрібно. Чи ти хочеш доручити мені щось геть інше?

— Ні. 

— Я гадав ти скажеш щось стосовно хлопця. — зізнався таємний спостерігач.

— І що на твою думку я маю тобі доручити стосовно нього?

— Хіба ти не попросиш мене його знайти чи поговорити з ним? Його майже вбивць я звісно нейтралізував, та після пострілу я дещо втратив його з поля зору.

— Ти ж не гадаєш, що я цього не передбачив? Ти мої очі й вуха, Лео, та навіть ти не всесильний і я чудово про це пам’ятаю.

— Ти вже щось зробив. — Лео не було потреби питати. Він це вже зрозумів і знав. 

— Скажімо так, я знаю, що з хлопцем все гаразд. Мені важко вгадати що він зараз робитиме, та поки дамо йому час. Оговтатися від таких подій і такого, можливо, горя йому буде нелегко. Далі час сам покаже що й до чого.

— Твої судження досі не підводили, тож лишу це на тебе.

— Дай мені знати коли дівчина отямиться. Гадаю, нам буде про що із нею поговорити.

— Ти дізнаєшся першим.

Тихо грюкнула ставня на вікні високо під стелею храму. Лео пішов, як завжди.

Отець Саймон тихо гмикнув собі під ніс. Час очікування міг би забрати в нього дорогоцінну можливість діяти далі. Це могло стати фатальною помилкою зараз.

Він не мав доступу до планів мафії міста і не знав, до чого бути готовим, однак відчуття підказувало, що найгірше лише починається. Якщо мафія вважала Дункана і Ванессу небезпечними гравцями, то рано чи пізно вони дізнаються, що їх план вбити їх провалився і тоді гра стане в рази небезпечніше. Мафія ніколи не лишала в живих надто довго тих, хто видавався їм серйозним або небезпечним суперником.

Тихо скрипнули вхідні двері до кабінету, відчиняючись перед священником і  зачиняючись із тихим клацанням позаду Отця Вільямса щойно він почав крокувати вниз храмовими сходами, покидаючи святу будівлю.

На вулиці було доволі мало людей. Ті перехожі, що помічали Святого Отця ввічливо кивали на знак привітання, якщо перехожі траплялися на тій самій стороні вулиці, що й священник, люди старалися відступити трохи вбік і пропустити Отця Вільямса. Ніхто не наважився б погукати його чи затримати надовго, адже ніхто не міг знати куди саме прямує Отець і чи не зачекалися його деінде.

Гості церкви завжди знали де його шукати коли в цьому було потреба.

Боковим зором Отець Вільямс помітив як декілька міських прибиральників вже працювали над виведенням багряної плями на центральній площі. Священник здогадувався, що про справжнє походження плями ніхто працівникам не повідомив. Можливо хтось із працівників і здогадувався, що справа тут геть не в тому, що їм розповіли, щоб це не було, та вони точно знали краще аніж говорити про це з усіма підряд і ділитися своїми підозрами чи припущеннями. Хоча вдома, серед близьких та друзів це неодмінно стане найгарячішою темою для дискусій і обговорень. Зрештою, навіть якщо їм збрехали про цю кров, люди точно не були ідіотами, аби не зрозуміти все самостійно.