Глава 1

Дункан не знав, що йому робити. Не знав, що йому думати. Його свідомість категорично відмовлялася сприймати та усвідомлювати те, що сталося за останні кілька годин…

Адже спочатку мало що могло віщувати такий сумний кінець. Їхня задумана справа здавалося, йшла до завершення, від перемоги над змовою власника модного будинку їх з Ванессою відділяла всього якась невелика відверта розмова з представником преси. І як все обернулося?

Тільки коли вони з Ванессою вже йшли площею, Дункана почали тривожити певні сумніви в тому, що вони роблять. У той момент у нього з'явилося дивне почуття, що щось неправильно і щось не так, але тоді він навряд чи звернув на це увагу.

У момент коли Дункан почув постріл на площі, весь світ, все існування для нього здалося немов замороженим, він не відразу навіть зрозумів, що саме сталося. Його свідомості знадобився для цього певний час, що зіграло зовсім не на його користь.  

Після кількох секунд роздумів хлопець нарешті зміг скласти всі шматочки того, що тільки-но сталося воєдино.

Буквально за кілька секунд до пострілу, може, навіть за кілька митей до того, як пролунав різкий і гучний звук пострілу, Ванесса різко відштовхнула Дункана убік, тим самим сама підставляючись під лінію вогню. Але впасти на землю хлопець так і не встиг. Його підхопили дві пари сильних та міцних рук. Тієї миті він з вдячністю підняв очі на тих небайдужих, хто вирішив прийти йому на допомогу, але не встиг навіть і розглянути як слід їх обличчя, як відразу отримав сильний і болючий удар кулаком прямо поміж очей, від чого перед ним затанцювали фіолетові вогники. Відразу ж після цього, ніби цього могло здатися замало для хлопця в чиїйсь хворій чи спотвореній уяві, до нижньої частини обличчя хлопця притулили якусь ганчірку, промочену в чомусь, що мало сильний їдкий запах, від якого аж очі сльозилися. Після цього все перед очима Дункана почало розпливатися, поки повністю не занурилося в темряву.

Прийшов хлопець до тями вже зовсім в іншому місці. Це було першим, що він зміг би сказати як тільки його затуманена свідомість почала знову прояснюватися. Повітря тут було прохолодним і набагато свіжіше ніж на площі. Над собою Дункан побачив сіре небо, подекуди затягнуте хмарами. Віддалено почулися кроки.

— З тобою все гаразд? – почувся збоку чийсь голос. Судячи за все, належав він чоловікові. Дункан сяк-так зумів повернути голову вбік і побачив, що прямо над ним схилився чоловік похилого віку з густою бородою. Чоловік простяг Дункану руку і хлопець важко підвівся. У голові все ще паморочилося, думки плуталися.

Якось ставши на ноги, Дункан уважно, але разом з тим повільно озирнувся. Як виявилося, лежав він просто посеред якоїсь дороги чи чогось на зразок того. Праворуч і ліворуч стояли високі чи то будівлі, чи то якісь споруди з тонких металевих стін і з напівкруглим дахом, схожим на ті, що зазвичай накривають будівельні чи інші ангари. Десь вдалині виднілися будівельні крани, з іншого боку вгадувалося щось на зразок сміттєзвалища брухту.

— Я ... у промзоні? — якось зумів видавити Дункан, все ще приходячи до тями. Дідусь, що допоміг йому підвестися, кивнув головою.

— Ага. Але щось мені підказує що ти тут зовсім не тому, що сам захотів правильно? Дай вгадаю, ти перебрав із друзями зайвого? — з ноткою якогось розуміння спитав старий. Дункан у відповідь лише похитав головою.

— Ні. Не через це… — і тільки зараз спогади про останні події стали наче блискавка пронизувати його пам'ять, кружляючи в голові, мов дзиґа, не бажаючи давати хлопцеві спокою.

– А …. котра зараз година? — стурбовано запитав хлопець, повертаючись до чоловіка. Той глянув на годинник, що висів у нього на тонкому злегка потертому ланцюжку.

— П'ята година дня.

Дункан був вражений. Він що, п'ять годин тут валявся!?

— А як ... як звідси пройти на центральну площу? Це дуже важливо. — уже майже в паніці спитав хлопець, мало не трясучи старого за плечі.

— Гей, та заспокойся ти, іди он тою дорогою до самого кінця. Там побачиш трамвайні колії, чекай на найближчий трамвай і п'ять зупинок. Далі вже й сам, гадаю, не заплутаєшся. — відповів дідусь, не зовсім розуміючи реакцію хлопця і чим був викликаний такий поспіх.

Дункан у відповідь на це лише вдячно кивнув і з усіх ніг кинувся бігти у вказану сторону.

— Завжди будь ласка. — вже вслід хлопцеві, що швидко тікає, відповів чоловік, але Дункан його вже не чув. Після цього власник борідки розвернувся і попрямував у потрібний йому бік у своїх справах, тихо насвистуючи собі під носа якусь мелодію.

***

Дунка зробив усе в точності як йому підказали, і вже хвилин за двадцять після тієї короткої розмови з небайдужим перехожим, хлопець був на місці, важко дихаючи, адже весь час він біг так швидко як тільки міг. Хлопець нервово й гарячково озирнувся на всі боки. Десь у глибині свідомості він розумів, що не варто йому ні на що сподіватися, адже минуло стільки годин. Не міг час просто взяти та й завмерти на пів дня, спеціально чекаючи його повернення.

Немов тільки прокинувшись з якогось трансу, блукав хлопець площею, розпитуючи перехожих, чи не бачили вони тут дівчину з яскраво-вишневим волоссям, і чи не чув хтось тут пострілу. На його величезний жаль, на площі не виявилося жодного свідка того, що сталося, ніби цієї події взагалі не було і подібного ніколи не траплялося, існуючи лише у фантазії самого хлопця. Або люди просто відмовлялися про це говорити.