Розділ 14

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або 

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

Що сталося. Це було настільки просте запитання. Відповіді на яке я не могла дати. Єдине що я зараз відчувала це тривогу. Але не можна емоціям дати верх над собою.

- Одного з близьких мені людей поранено. Він не за кордоном і не в межах цієї країни. Моїй мамі не повідомляють нічого. Чи можу я взяти відпустку на декілька днів?

Я відпрацювала набагато менший термін, щоб просити про таку річ, як відпустка. Адже вона може для мене ніколи не закінчитися а це означатиме, що мета мого переходу з поліції на охоронця даремна. Та єдине що зараз мало сенс, це Кирило.

- Звичайно. Якщо все дійсно серйозно то я можу дати тобі відпустку.

- Без жодних умов? - здивувалася я.

- Вона ж тобі потрібна. А ти хочеш умови? Наприклад, які саме?

- Ну…понаднормова робота. До прикладу.

- Ти і так працюєш круглий тиждень крім неділі. А коли я сплю не потрібно мене охороняти. - знизив він плечима. - Ми наче поспішаємо. Відвези мене додому а тоді їдь куди тобі потрібно. Але перед цим зайди до мене. Я виплачу твій аванс за цей тиждень.

Мої брови злетіли вгору ввід здивування. Тут точно має щось бути. Не може Олександр бути настільки добрим…

Але попри свої сумніви вже за дві години я була у аеропорту очікуючи рейс до Іспанії. Саме там і працював Кирило.

- Я тобі подзвоню, щойно мені буде щось відомо. - сказала я погладжуючи руку мами котра нервувала але все ж полетіти зі мною не могла. Вона вже не молода і переліт може не бути вдалим. А іще однієї хворої точно не потрібно.

- Добре. Але не забудь. - сказала вона а я підбадьорливо посміхнулася.

- Ти знаєш Кирила. От побачиш, з ним точно все у нормі.

Вона кивнула головою погоджуючись з моїми словами, хоча в її голові точно вже були інші сюжети. Почувши повідомлення про приземлення потрібного мені літака я востаннє глянула на маму перед тим як рушити до бар’єру і от я вже сиджу у літаку. Мені попалося місце біля вікна і у іншій ситуації я б дивилася у вікно, але зараз попри спрямований мною погляд, думки були абсолютно іншими. У віддзеркалені я вловила на собі погляд синіх очей і повернувши голову зіткнулася з молодиком. Він не відвів погляд а тільки дивився на мене після чого все ж його погляд повернувся до монітору телефону. Цей хлопець…на вигляд він був милим але інтуїція підказувала мені, що він не просто так на мене дивився. І в цьому я впевнена.

Коли літак сів, я встигла заснути через що одразу з рейсу поїхала в клініку. Тут же я швидко знайшла потрібного лікаря. Знання англійської хоча б десь знадобилися. Адже іспанська, це звичайно ж, не моє. А от англійська…вона в мене не була досконалою і словниковим запасом я не могла посваритися та все ж для задання на рецепшину елементарних питань його вистачило.  Я вийшла сходами на третій поверх і знайшла двері з номером 67. Зайшовши всередину побачила Кирила котрий спав. Дівчина, котра була біля нього швидко підхопилася.

- Ти хто? Сюди не можна постороннім. - почала вона.

- В мене зустрічне запитання. Хто ти?

- Я…я…- почала вона але я і так зрозуміла.

- Ти причина через які брат ніколи не хотів на свята повертатися додому. - закінчила я.

Дівчина розгубилася що викликало в мене кволу посмішку. Її руде волосся вибилося з неохайного хвоста котрий зав’язаний на самій горі. На вигляд вона була симпатичною і щось в ній мені сподобалося.

- Ти…ти сестра Кирила? - спитала вона на що я кивнула головою погоджуючись.

- Так. Сестра. Що сказав лікар?

- Він в порядку. Ти могла не летіти стільки. Стан стабільний. Кулю витягли. Невдовзі він відійде від наркозу і…все гаразд.

Я посміхнулася їй у знак згоди. Сподіваюся, все дійсно настільки щасливо як вона і сказала.

Вже через три години я розмістилася в одному з місцевих готелів і повернулася до клініки. Мамі я сповістила, що з Кирилом все гаразд і причин для хвилювання немає. Вона, звичайно ж не перестала хвилюватися але принаймні її тривожність трохи понизилася.

Брата одразу помістили до палати, куди я зараз зайшла.  Емілія, а саме так звали дівчину, сиділа на кріслі і водила кола своїм пальцем по руці Кирила. Я закрила за собою двері і вона підхопилася.

- Вибач, я не хотіла тебе налякати. - сказала я.

- Ні. Я не злякалася.

Між нами запала тиша.

- Можливо будеш каву? Ти ж напевно втомилася за переліт і все це…

- Так, була б вдячна. - відказала я посміхаючись їй.

- Тобі американо чи латте?

- Американо. Без цукру. - відказала я і дівчина вийшла в коридор напевно в їдальню.

Я важко видихнула. І чому я не знала про цю Емілію? Зараз почуваюся не зовсім у своїй тарілці. Я глянула на брата, котрий незворушно лежав на ліжку. Обійшовши ліжко я зупинилася біля вікна. На дворі була темна ніч, але попри це місто жило своїм життям. Світло фар від машин котрі проїжджали мінялися з одних на інші вигріваючи у склі.

- Влада? - почула я хрипле запитання і повернулася.

Блакитні очі брата були зосередженні на мені. Я хвилину помовчала а тоді відповіла.

- Ти налякав маму. Покликати лікаря?

У відповідь я отримала заперечливе хитання головою.

- Як ти сюди прилетіла?

Я ледь посміхнулася.

- Тебе дійсно зараз цікавить як я сіла в літак і прилетіла сюди? Не вірю.

Він ледь посміхнувся. Раптом у палату зайшла дівчина. Вона швидко кліпала своїми віями. А після хвилини заціпеніння підійшла до мене.

- Американо. Без цукру. - наче відзвітувалася вона.

- Дякую. - відказала я а тоді глянула на брата.

- Ти не розповідав, що у тебе є дівчина.  

- Вона… почав брат, але різко замовк і я пильніше придивилася до нього.

- Вона…? - спитала я.

- Колега. Я колега по роботі. Судмедексперт. - відказала дівчина.

- Так. А що у мене може бути спільне з трупорізом? - сказав брат і я помітила як на його щоках виступив рум’янець.