Розділ 13

- Та вона коп! Вона нічого не підпалить. - знову озвався той самий чоловік. Тепер уже мій погляд повернувся до нього.

- Якщо ти не забув, я також коп. Влада…- сказав Олександр але я несвідомо обірвала його.

- Двері облиті бензином?

- Так. - відповів Влад.

Почувши відповідь я щолкнула пальцем по металу запалюючи вогонь в своїй руці. Вогонь горів в моїй руці. Я глянула на двері. Якщо не підпалю, можу сміливо втратити довіру Олександра і всіх інших. А якщо підпалю то здобуду її. Але можу і вчинити вбивство…Все ж я повільним кроком рушила дверей. Метал у руці вже нагрівся і почав обпікати. Зупинившись перед самими дверима, я випустила з рук вогонь а двері спалахнули. Я повернулася назад в зіткнулася з посмішкою Влада. Я повернулася назад на своє місце.

- Ти вагалася. - сказав Олександр.

Я важко проковтнула. Що мені на це відповісти? Але схоже, це було ствердження бо Олександр повернувся до Влада і інших.

- Немає що тут робити. Ви ідете назад до будинку. Влад, ти з ними. А ти, - він подивився на мене, - назад зі мною до офісу.

Всі розійшлися і ми вже їхали в авто. Великий палець на руці пік. Все ж, я примудрилася його обпекти. Тому коли ми проїхали вже з дві хвилини я приклала його за вухо.

- Наслідки вагання. - сказав Олександр.

- Я не вагалася. - вирішила я дорікнути.

- Ні. Вагалася. Чому? - спитав той зустрівшись зі мною в дзеркалі.

Я проковтнула і все ж вирішила сказати правду.

- Там були люди? - вирвалося в мене.

На обличчі боса з’явилася посмішка.

- Ти вважаєш мене жорстоким. Так же? Напевно, твій Юрій встиг щось та й розповісти про мене.

При згадці про колегу я напружилася. Що він знає про Юру? Напевно, достатньо.

- До чого тут мій колишній колега?- перепитала я.

- Цієї неділі ви не побачитеся. На жаль.

Я ледь стрималася щоб не зупинити машину. Олександр знає про наші зустрічі. А якщо…якщо і про мою мету знає? Але звідки йому знати? Думки ж не вміє читати. Хоча…і про Юру він не мав би знати. І скільки він знає іще?

- Що ви маєте на увазі? - перепитала я.

- Думаєш, я настільки дурний щоб взяти до себе поліцейського опера і навіть не стежити за ним у вихідні дні? Ніколи не недооцінюй опонента. І до того ж твоя теорія щодо грошей не справила на мене враження. Це звучало, як…повна брехня.

Я важко сковтнула. Ця розмова напрягала.

- Навіщо тоді взяли на роботу?   

- Хм. Чудове запитання. Навіщо? Не знаю. Хочу побачити що з цього вийде. А щодо людей...а ти як думаєш, були вони всередині?

Він грав. Відверто грав зі мною і це мене починало злити. Скільки всього він знає про мене? Скільки всього я не знаю про нього? Якщо ж Юра мав рацію? Але мені і досі не вірилося, що в 21 столітті можуть бути бандити. Це і звучить смішно.

- Я нічого не думаю. Справу і так вже зроблено. - відповіла я.

- Розумні слова. - сказав він з посмішкою. - Але заради твоєї совісті відповім. Там не було людей. Простий склад. З наркотою. Вона зараз неймовірно гарно горить. Весело буде людям у селі поблизу.

Весело…в мене вирвався істеричний сміх. Я ледь стрималася щоб не розсміятися.

- Це ж справа поліції. Чому не можна було дати їм координати? - спитала я.

- Тому що це не має сенсу. Ти вважай поліцейських чесними. Але повір, декілька тисяч і все загладжено і наркота знову у власника.  Ніхто і не скаже що щось було на тому складі.

- А ви? Хіба ви настільки чудові як описуєте? - запитання вирвалося в мене.

- Я не вірю що твій колега тобі нічого не розповів про мене.

- Розповів. - погодилася я. - Але ж і вам напевно багато відомо про мене. Це ж не означає, що немає серед інформації чогось фальшивого і придуманого. - сказала я. - І тим більше, я ж і досі тут як ваша охорона.

- Дійсно, те що ти і досі не вбила мене має значення?

- Я ніколи нікого не вб’ю. - сказала я. - І зараз я не маю жодного відношення до поліції. А вагалася я тільки тому, що ніколи не вб’ю когось. Хто б це не був.

Він посміхнувся, але нічого не відповів і до кінця дня знову просидів у офісі.  Додому ми їхали в повній тиші.

- Заїдь до кондитерської. - раптом сказав Олександр коли ми вже були майже на в’їзді дороги за місто.

- Це займе час. - сказала я.

- А ми нікуди е поспішаємо.

Я розвернулася і натиснувши на газ ми почали повертатися до міста.

- Ввімкни радіо. - знову сказав Олександр і я потягнулася до кнопки на панелі авто. За хвилину у салоні вже залунала пісня.

Ну, принаймні їхати буде не так скучно і мрячно. Коли ми під’їхали до кондитерської я зупинила машину. Олександр простягнув між кріслами купюру.

- Купи щось солодке. - сказав він.

- Що саме?- спитала я.

Він знизив плечима.

- Мені без різниці.

Я підняла свої брови і забравши гроші вийшла з авто. Перейшовши дорогу зайшла до кондитерської де було настільки приємно, що я пожаліла за те, що рідко буваю в таких місцях.

 Підійшла до прилавку почала розглядати десерти.

- Вам допомогти?- звернулася до мене мила дівчина.

- Так. Що можете порадити для купівлі?- спитала я.

- Якісь особливі побажання є? - спитала дівчина.

- Ні. Немає.

За десять хвилин я уже повернулася до авто у передала Олександру решту та дві коробки.

- Я не знала чому ви надаєте перевагу, тому тут чізкейк та еклери.

- Добре. Чудово. - сказав він і ми почали повертатися до будинку.

Тишина знову запала у салоні авто. Тільки радіо перебивало тишу. Раптом до пісні котра звучала додався ринг тон мого телефону. Я подивилася на екран. Дзвонила мама. Я скинула виклик. Пізніше передзвоню. Але схоже, було щось важливе бо вона зателефонувала іще раз.

- Підніми. Можливо щось важливе, - сказав Олександр.

- В даний момент у мене робота. Це буде не правильно, - сказала я.

- А це не порада. А наказ.