Розділ 11

- Чому ви не хочете чути ваше по батькові? Ваші відносини з ним не були добрими?

Він різко зупинився через що я врізалася у його плечі. Очі чоловіка повернулися до мене і він зняв свої окуляри.

- Ти пам’ятаєш контракт. Це запитання не стосується твоєї роботи. Тому відповідати на нього я не буду. А ти не будеш більше називати мене Олександром Ігоровичем. Я ясно пояснив? Чи можливо тобі набридла робота і ти хочеш назад до поліції?

Я дивилася в його очі витримуючи цей злий погляд.

- Ні. Я все зрозуміла. - відповіла я.

- От і чудово.

Він обернувся і рушив далі одягнувши назад мої, а тепер уже його, окуляри. Чоловік швидко ступав витоптаною стежиною і ми нарешті зупинилися перед невеликою брамою. Дивно, що біля неї стояла охорона. Хоча і саме це місце було дивним. Схоже, чоловік тут знають бо без лишніх питань ми ввійшли у загорожу котра вела до лісу. Сподіваюся, я не настільки набридла своєму шефу, що він вирішив мене вбити і закопати в цьому лісі. А навіть якщо так…це ж в лісі знайшли всіх попередніх жертв. І хоча я до вчорашнього дня думала що Юра помилився і Олександр ані трохи не схожий на вбивцю, та зараз сумніви підкрадалися.

Ми ж уже зайшли в густий ліс. Я не хотіла нічого говорити чи питати щоб знову не викликати обуреного погляду але не стрималася.

- Ви вирішили заблукати?

- Хм. Чудова ідея. - сказав він і я з полегшенням зазначила що його голос не звучав злісно. - Але ні.

Він відповів настільки ясно, що ставити наступне запитання не було сенсу. Ми продовжили іти крізь гілки дерев, а мені ані трохи не подобалася ця місцевість а ще й коли почула постріл…вона взагалі перестала подобатися.

Я вийняла свій «службовий» пістолет котрий був разом з цією формою але Сашко здавався надто спокійним.

- Якщо ти маєш в планах полювання то тут немає диких звірів. Принаймні я ніколи їх не зустрічав. - сказав він а я несвідомо закотила очі.

- Дуже смішно. Не повірю що ви не почули пострілу.

- Я радий що ти настільки відповідальна до своєї роботи. Але можеш розслабитися. Ми на стрільбищі. Ясно що тут стріляють .- сказав він а я опустила назад свій пістолет. Ну звісно ж. Як я могла забути що ми в лісі. І як я могла не здогадатися що серед цих густих дерев люди вчаться стріляти.

- Як ви можете бути таким спокійним. - пробурмотіла я.

- В моєму житті було достатньо неспокійних моментів, щоб я не шорхався від звуків пострілу.

Його слова змусили мене задуматися.

- Що у вас могло бути? Ви звичайний бізнесмен. - сказала я детально дивлячись на нього.

Заперечить? Чи погодиться? Якщо заперечить це може довести, що я тут недарма а якщо погодиться…не знаю. Звідки мені знати чи скаже він правду?Але я не дочекалася нічого крім його дивної посмішки. Він нічого не сказав а тільки повернувся назад і покрокував далі.

- Думаєш, навіщо звичайному бізнесмену охорона?- спитав він через декілька секунд.

Я задумалася. Це риторичне запитання? Але схоже ні, бо я відповіла те, що насправді думала.

- Ну…для безпеки. Ви велика людина, конкуренція все ж існує і ніхто її не відміняв. - сказала я.

- Чудова теорія.

Я не зрозуміла його відповіді але запитати не встигла бо перед нами з’явився чоловік. Вони привіталися з Олександром рукостисканням а тоді чоловік повернувся до мене.

- Можеш постріляти або ж просто зачекати на нас. Ти вільна наступні двадцять хвилин. - сказав він і вони з тим чоловіком кудись пішли. Мої брови злетіли вгору. Я роззирнулася. Це місце було найдивніше, що я могла побачити. Будиночок серед лісу з терасою, де зараз сіли Олександр і інший чоловік.

- Вам допомогти? - я підскочила і різко повернулася.

Ззаду біля мене, на відстані менше одного кроку стояв молодий хлопець. Світле волосся і голубі очі привертали увагу.

- Гвинтівка чи можливо проста зброя? - перепитав він.

Я задумалася.

- Давай гвинтівка.

- Тоді прошу за мною.

Ну а що, Олександр прямо сказав займатися чим захочу, то чому б не постріляти?  Не кожного дня випадає така можливість.  Хлопчина все пояснив, і вже за хвилину я лежала на землі ціляючись і натиснула на курок.

- У вас око націлене. - похвалив він. Я посміхнулася.

- Зброю ж будь кому не дадуть. - сказала я знову стріляючись.

- Так. Але ваша зброя і гвинтівка це трохи різне.

Насолодившись пострілами, звучить дивно, юнак запропонував приєднатися до гри котра б зараз мала початися. Це було цікаво, але час. Я подивилася на годинник. Олександр вже тиснув руку чоловіку з яким розмовляв. Хлопець прослідкував за моїм поглядом.

- Можливо іншим разом. -  сказала я.

- Розумію. Робота кличе. - сказав він.

Я посміхнулася в знак згоди. Олександр вже був біля нас.

- Ви ніколи не помиляєтеся в охоронцях. - сказав хлопець йому щойно бос наближався до нас.

Я здивувалася коли Олександр дійсно посміхнувся йому.

- Ти знаєш, що в мене усі вправні. Не сумніваюся що Влада відрізняється.

- Ви також не промах. Не хочете з нами пограти?

Я здивовано підняла погляд. Так, дивитися як Олександр буде бігати по лісі з зброєю це надто дивно як для бізнесмена. Хоча я і досі пам’ятала що він снайпер.

- Не знаю коли іще випаде така угода. Думаю…впускати її не можна. - відповів він.

Я була здивована. І це якщо легко сказати. А вже через десять хвилин ми поділилися на команди. Через незнання цієї місцевості могло бути важко, але команда склалася так, що я була разом з своїм босом і юнаком котрий це і запропонував. Тому шанси заблукати не було. Кулі звичайно ж були не справжніми а гумовими, і я можу тільки сказати, що більше ніколи не буду злити Олександра. Гра не тримала більше двадцяти хвилин. Він зайняв роль снайпера захищаючи наш прапор а я ж з Дмитром (той самий юнак-інструктор) нападали на противників. Олександр з легкістю влучив у противника коли той наблизився. І постріл був достатньо точним враховуючи його позицію та гілки котрі могли заважати.

Все ж, ми виграли забравши прапор супротивників та принісши його до нашого. - Не розумію навіщо вам охорона. - сказав Дмитро Олександру коли ми вже збиралися іти назад. - Ви непоганий стрілець.