Розділ 10

Я важко сковтнула, коли відстань між нами була в один крок. Я зупинилася. Олександр уважно дивився на мене. Цікаво, які в нього зараз емоції? Я уважно дивилася в його очі, але крім зеленої густини нічого не бачила. Ані радості ані кепкування ані спокою. Він був…наче мертвець. Повністю без емоцій,якщо це можливо.

- Можливо ти поквапишся. В мене іще дві наради сьогодні. І найближча через п'ятнадцять хвилин.

- Так…- прошепотіла я і переборюючи себе потягла руки вгору.

Не розумію, що тут такого і чому мені настільки зараз не зручно. Я почала маневрувати ґудзиками затягуючи їх у вутінки. І сама не хочу визнавати, що мої очі з цікавістю бігали по всіх татуюваннях котрі я зараз сама ховала під білою сорочкою. Як на мене, білий не підходить під те, що я побачила. Я сіпнулася коли краєм ока побачила що рука Олександра почала підніматися. Зупинивши свої рухи я уважно дивилася як вона піднімається до рівня моїх очей і окуляри переміщаються до влади Олександра.

- Так краще. - пояснив він.

Коли всі ґудзики повністю були защепнуті, я стала на крок назад. Мій погляд піднявся до очей Олександра.

- Готово.

Він кивнув головою. А тоді пройшов повз мене до виходу. І все? А де ж принаймні скупе «Дякую». Але його я не дочекалася. Вийшовши за ним і назад повернувшись до кабінету я стала на своє місце. Мої окуляри і досі були в Олександра, тому я несвідомо важко здихнула. Його погляд піднявся на мене але миттю ж опустився назад до документів. Ну і як можна цілими днями втупляться в ці папери? Що там такого цікавого? Як і він казав, через декілька хвилин у приміщення зайшов незнайомий мені чоловік, але від його зовнішнього вигляду по моїй шкірі пробіглися мурахи. Весь в чорному і в окулярах. Таких же, які  були в мене а зараз стояли на столі Олександра. Слідом за чоловіком зайшов охоронець. Це я зрозуміла по рукояті пістолета, котрий був запханим за його поясом коли він простягнув мені руку щоб привітатися. Я потисла її і мій погляд повернувся назад до Олександра котрий уважно дивився на нас двох. І кивнув головою, це було знаком вийти і я, хоча і не хотіла та вийшла за двері. Думаю, розмова була важливою бо тривала вона пів години а тоді все ж цей чоловік в чорному вийшов. Мій погляд з його попри окуляри зіткнувся і він посміхнувся. За ним з кабінету вийшов Олександр і…я намагалася не подати свого здивування. Мої окуляри зараз були на його очах. Він попрямував біля партнера а я разом з іншим охоронцем позаду.

- Не думав, що Карасу візьме собі в охорону жінку. - сказав він а я нахмурилася.

- Карасу?- перепитала я.

- О, так. Думаю ти знаєш що у всіх людей є клички. Олександр Ігорович це Карасу.

Я кивнула головою в знак розуміння.

- Я Влада доречі. - сказала я.

- Ой, я ж не назвався. Я Ігор. Ну або ж Вовк.

Я посміхнулася.

- Приємно познайомитися.

Ми вже були на дворі і дійшли до парковки. 

- Влада, я їду з Павлом. Ти бери машину і їдь за нами разом з Ігорем. - сказав він і я кивнула у знак згоди.

Ми з Ігорем сіли в машину і рушили за чорним Range Rover.

- Давно працюєш? - спитав Ігор.

- Тиждень .- відповіла я. - А ти?

- П’ять років. - відповів він а мої брови злетіли.

Я повернула руль вправо заїжджаючи на якусь не рівну дорогу куди їхала машина попереду.

- Багато. А тобі взагалі скільки?

- Я б не сказав що багато працюю. Мій батько також працював на Павла. Точніше на його батька. Тридцять років. Мої п’ять це нічого проти його. А що на рахунок тебе? Як взагалі попала на цю роботу?

Моя чуйка давала знак, що він вже не просто цікавиться. Видно, йому дали доручення вивідати про мене. Хоча…це напевно не Сашко, бо він знає про мене все і точно достатньо. Але мої роздуми  зупинив звук пострілу і я миттю повернула голову до місця куди ми приїхали. Побачивши що машина попереду зупинилася я зробила те саме і вже потягнулася до пістолету за поясом.

- Спокійно. Ми на стрільбищі. Нормально що тут стріляють. - сказав Ігор але я все одно не розслабилася. Мені тут не подобалося.

Ми вийшли з авто і я опинилася одразу ж біля Олександра. Він повернув на мене погляд.

- Не хочеш розслабитися? - спитав він.

Я перевела погляд з гір, на котрі задивилася мимохіть, назад до обличчя Олександра.

- Робочий день не закінчено. В мене він триває ще довгенько. І ви казали щось про іще дві наради. Одна відбулася, а друга…

- Відколи мої охоронці нагадують про обов’язки?- у його голосі мені причулися нотки люті і я не стрималася та опустила погляд.

- Вибачте, Олександр Ігорович. - сказала я.

Я не стрималася від здригання коли пальці Олександра торкнулися мого підборіддя піднімаючи його.

- Я тобі дещо поясню. Тільки один і єдиний раз поясню. Ти не повинна просити пробачення в когось. Ніколи і нізащо. А також ти більше не називаєш мене ім’ям і по батькові. Я ненавиджу це. Не давай мені приводу злитися. Тобі ж потрібна ця робота заради грошей. І іще одне, найголовніше…ніколи не опускала свого погляду при розмові. Це означає що ти розгубилася, або ще гірше. Злякалася. Я ясно пояснив?

- Так. - сказала я дивлячись у чорні окуляри намагаючись побачити натяк на зелені очі цього чоловіка. - Але…як мені вас називати?

- Як хочеш. - стиснув він плечима. - Алекс, Сашко, Карасу. Будь як. Тільки не Олександр Ігорович.

Я стримала в собі запитання і повернула погляд до гір.

- Думаю, зараз ти не відмовиш мені у пропозиції трішки розслабитися. Пішли.

Він покрокував вперед але питання в мені не стрималося тому воно вирвалося швидше ніж я встигла себе зупинити і викликати його обурений погляд на себе