Розділ 8

Вчора, я цілий день проходила хвостиком за Владом і Олександром Ігоровичем. І саме так я звертаюся до нього. Хоча це і не потрібно, бо в більшості він говорив по телефону або ж рився у своїх документах на столі. Влад пояснив мені всі прості правила "роботи". По суті і робити немає що. Просто ходити по слідах за Олександром і у випадку небезпеки, якщо вона буде, виконати прямі обов’язки захисника. Ну але думаю ви розумієте, що з-під стола не вискочить якийсь чоловік з пістолетом і не почне погрожувати.

Після закінчення зміни ми вийшли з офісу, і виявилося я не топаю ножками додому а їду в будинок, котрий на одній території з будинком Олександра. І я була шокована розмірами цих трьох будинків, котрі були півколом у лісі за містом. Навкруги неймовірна краса, і я вперше подумки зраділа, що пішла на цю провокацію Юри. Тому, що тільки це місце вартувало цього. Виявилося, що я в одній кімнаті із Вадом так як він мій напарник. І ми були на другому поверсі. Щойно Влад закінчив проводити мені екскурсію місцевістю ми повернулися до Олександра. Він сидів за великим столом у його будинку, котрий відрізнявся дизайном, оформленням та своєю унікальністю від всіх, котрі мені доводилося бачити.

- Влада, ти пам’ятаєш де знаходиться твоя кімната?- спитав він надто різко.

Я кивнула головою.

- Пріс, проведеш її. Все ж територія велика, щоб не заблукала. Форму тобі видадуть. Вечеря вже відбулася, але думаю Юля знайде порцію для тебе. До завтра, Владислава. - сказав він дивлячись на мене.

- Надобраніч. - сказала я і повільно обернувшись пішла до виходу.

Зі мною одразу ж зрівнявся Пріс.

- Я чув про твої здібності в боротьбі. Це брехня чи правда? - спитав він коли ми вже вийшли з великого будинку і пішли до другого.

- Хочеш перевірити?- спитала я і посміхнулася повернувшись до нього.

- Бажання не має. - сказав він відповідаючи на посмішку.

- Ну, я б не сказала що є досконалою в боротьбі. Але можливо ви тут досвідченіші.

- Тобто досвідченіші? - нахмурив він брови.

- Ну як, ви напевно всі бійця там боксери...

- О, ні. Ти що. З всієї охорони професійно боротьбою займався тільки Патрік, і то в школі. Ми такі ж прості як і всі, просто трішки підучені в темі стрільби і боротьби.

Я підняла свої брови.

- А Пріс - це скорочене твоє ім’я? - поцікавилася я.

- Ні. Це кличка. Щось типу позивного. Нас тут, як ти бачиш більше десяти. Імена повторяються тому по кличках легше.

Я нахмурила свої брови. Чомусь зараз згадала розповіді батька про бандитів з 90- тих і про ті їхні клички. І хоча я нічого дивно ще не почала помічати за Олександром, та не варто забувати про мету моєї роботи.

Ми зайшли в будинок. Перший поверх ділився на вітальню, їдальню а також декілька спальних кімнат і двох душів. На другому були ж тільки спальні та душ. Я зупинилася, адже забула де тут кухня.

- Нам туди .- сказав Пріс і покрокував наперед а я за ним.

- В мене є запитання. Навіщо тут стільки охорони? Як для якогось небезпечного ядерного приміщення. Не думаю що хтось в принципі додумався б напасти на таку людину, як Олександр Ігорович.

Я бачила як Пріс посміхнувся а ми вже зайшли на кухню. Юля якраз мила посуд. Це була дівчина, віку 26-30 років.

- Юль, знайдеться порція вечері? - спитав Пріс і за секунду ми вже сиділи тут за столом. Порція знайшлася, і не маленька. Запечена картопля, макарони з сирним соусом та салат були неймовірно смачними і я почала помалу їх їсти.

- Щодо охорони, то це просто заходи безпеки. Бос ставиться з відповідальністю до цього. - знизив плечима Пріс.

Закінчивши вечерю я хотіла помити посуд але Юля запевнила, що зробить це сама, тому я залишила тарілки і ми пішли на другий поверх. Зайшовши до своєї кімнати я подякувала Прісу що поняньчився зі мною і попрощавшись він пішов на низ а я розглянула кімнату. Два окремі односпальні ліжка охайно застелені постіллю. Між ними дві тумби, а на своїй подушці я побачила форму: чорний піджак, сорочка та штани. Супер. Я поставила її на велике крісло котре було неподалік і після цього втомлено опустилася на ліжко. Нове місце. Нове життя. І  нове завдання.

***

- Скажи чесно, ти сліпий?- спитала я Влада коли ми стояли в куті кімнати а Олександр Ігорович знову перебирав якісь документи. 

Скільки ж можна там їх перебирати? 

- Тобто?- спитав він повернувши голову до мене.

- Вчора я бачила тебе тільки в цих чорних окулярах Вранці після сніданку ти знову у них попри те, що надворі хмара на хмарі. Дощ повинен бути, а ти в окулярах від сонця. - сказала я.

- Мені просто зручно в цих окулярах. - сказав він знизивши плечем а я ледь стрималася щоб не закотити очі.

Хоча, здається я розумію навіщо йому окуляри... Я провела руки вздовж чорного піджака котрий зараз був на мені і важко видихнула. Як я можу шукати інформацію на Олександра, якщо я цілий день і цілими годинами стовбичу біля вхідних дверей помираючи з нудьги. Мабуть, якби не періодичні входи когось у ці двері і шелест паперу, я б заснула отак стоячи. Я дістала з внутрішньої кишені піджака свої окуляри. Вони також були разом з формою вчора ввечері. Одягнувши їх я прикрила повіки.

- Тепер і ти сліпа. - сказав надто різко Влад від чого я аж підскочила адже в кабінеті панувала повна тиша і його голос здався надто голосним.

- Ну ми ж типу напарники. - сказала я посміхаючись і знову прикрила повіки. Мабуть, і не пройшло секунди як я почула що відсунули стілець і Олександр швидким кроком пішов на вихід з кабінету. Ця робота нааааадто скучна.