Розділ 6

Зелені очі пиляли мене а я ледь стрималася щоб не відвести погляду. Він злий. Попри те, що жоднісінький м’яз не видає цього, і його голос також але в очах буря. І я бачу це.

- Хто ти по професії, Тетяна Величко 1999 року народження?

Те, що він точно назвав дату змусило мене іще більше напружитися, якщо це взагалі було можливим. Ох чорт. І чому я не  спитала в Юри більше інформації про цю дівчину? Зараз же треба викручуватися. Та чи варто? Схоже він знає все, а я нічого. Я не знаю нічого про саму себе номер два.

- Мовчиш. - сказав він очевидне адже моя відповідь затрималася. - А я відкрию тобі сенсацію. Кондитер. Тетяна Величко була кондитером.

- Чому була?- спитала я здається надто сухо.

- Тому що вона померла. А от хто ти? Розкажеш сама чи мені почати?

Думки в хаотичному порядку літали у моїй голові. Я мовчала. Сухість у році була надто великою тому моя рука потягнулася до келиха шампанського. Не знаю навіщо він тут, але мені знадобився. Очі не відводили від мене свого погляду. Проковтнувши я вдихнула. Здається, надто гучно. Я повернулася назад до свого співбесідника. Ну що ж, Юру я і так уже вб’ю. А загалом, алкоголь вплинув на мене, хоча і слабкий, тому я почала.

- Якщо ви вже знаєте все, який сенс мені про це розповідати?І навіщо було взагалі мене сюди кликати? Я представилася чужою людиною, невже вам дійсно потрібні так працівники?

- Що тим маєш на увазі під словом "такі"?- спитав він і я зауважила як одна його брова легко потягнулася вгору.

- Зрадники. Брехуни. Не знаю як іще це можна назвати.

- Ти маєш рацію. Але я ж знаю не всю правду. І мої думки можуть бути хибними. А зараз мені просто цікаво, якщо ти визнала свою брехню...

- Я цього не робила. - обірвала я його.

Так, моя голова і здоровий глузд остаточно поїхали. Я перебиваю і провокую людину, вдвічі якщо не втричі більшу за себе.

- Частково ні, але підсвідомо вже так. То розкажеш чому молода дівчина-поліцейська, тим більше. Не проста дільнична а опер раптом почала набиватися у мої охоронці?Що тобі потрібно?

Ну так, його обізнаність вже мені не в новинку.

- Гроші. Мені потрібні гроші. - випалила я те, що перше прийшло на думку.

- Гроші?- спитав він і вперше за весь час його губи потягнулися у глузливій посмішці.

- Так, гроші. Мені надоїло що зарплати не вистачає на життя та мої мрії. А стати вашим охоронцем додає мені прибутку. - продовжила я свою брехню ані краплі не червоніючи.

- А ім’я?Чому не твоє власне?

- А хіба ви б захотіли брати на роботу до себе копа?- випалила я.

Правду він не приховав, і не сказав нічого на це і так очевидне запитання.

- А можливо справа не в грошах?Я знаю що поліцію, а тим більше твої колеги вже як з місяць гострять на мене зуб. Тільки підібратися на жаль немає до чого. - він змінив свою позу кладучи ногу на ногу. - А от відправити якогось агента під прикриттям це чудова ідея. Просто неймовірна, чи не так. Рано чи пізно щось та й нариє.

Ну так, він ясно сказав всю правду котру я приховала. Але я не повелася на маневр і швидко відповіла.

- Якщо ж немає що рити?

Він посміхнувся знову. І чомусь ця уже не глузлива посмішка викликала в мене мурашки по шиї.

- У кожного є свої секрети. і навіть якщо не те, що шукають копи, то те, на що можна легко натиснути. І чим шантажувати.

- В поліції ніколи і нічим не шантажують. - випалила я.

- Світ неочікуваний, Владислава.

Від того, як він промовив моє повне ім’я я вже захотіла провалитися під землю. Здається, мої щоки почервоніли. Чи то від температури в кімнаті, чи то від уважного погляду чоловіка на мене.

- Але не будемо затягувати. Тримай. - він простягнув мені чорну папку і я затримала на ній погляд.

- Що це?- спитала я.

- Вся інформація. Про мене. Можеш не витрачати марно час а одразу ж бігти до відділку. Думаю, твоєї премії вистачить на твою попередню мотивація.

Я подивилася на папку а потім перевела погляд на чоловіка. Він поставив предмет на стіл переді мною і уважно вивчав мене. Тут точно є якийсь обман.

- Я не візьму її. Якщо я не підходжу вам, то одразу  б так і сказали. А навіщо були ці всі розмови?Ресторан?Думаю,нуль сенсу.

Я підвелася.

- Гарного вечора вам, Олександр.

Навіть не оглянувшись я вийшла у своїх кросівках за двері а тоді рушила до сходів. Чому я не взяла те, що він мені пропонував?А тому, що за тією чорнотою могло бути що завгодно. І не особливо інформація про нього. І до того ж...навряд чи людина так відкрито б давала мені таку важливу інформацію. Я вже вийшла на вулицю і покрокувала до автобусної зупинки. Глянувши на годинник зрозуміла, що мій автобус вже як 10 хвилин тому поїхав, як і спроба допомогти Юрі. Я вже хотіла іти пішки як під’їхав чорний мерс. Мої брови злетіли коли з однієї сторони вийшов той самий чоловік у чорному, котрий був за дверима кімнати, коли я вийшла від роботодавця. Він обійшов машину та відкрив двері з однієї сторони. Я ж не рушила ані на крок. Він німий?Бо саме таке враження у мене складається. Або ж сліпий, адже його чорні окуляри казали тільки про це.

- Ви щось хотіли, пане?- звернулася я до нього. - Я поспішаю.

Він ще з секунду мовчав а тоді зняв свої окуляри і мене зустріли теплі голубі очі.

- Сідайте будь ласка, Тетяно. Ви ж чудово знаєте хто я.

Так, я чудово знаю хто ти. Але куди мене відвезеш та що буде якщо сяду, не знаю. Я важко здихнула і на хвилину задумалася. А потім зрозуміла, що мені нічого втрачати тому сіла в салон автомобіля. Від того, що побачила колишнього співрозмовника ледь не підскочила.

- Ви іще щось хотіли сказати?- спитала я його.

- Так. - він простягнув мені чорну папку. Здається, ту саму.

- Я хибно подумала, що закрила це питання?- сказала я з нотками злості в голосі а машина вже рушила.

Губи чоловіка поруч знову потягнулися в щось схоже на посмішку. Але я була не впевнена в цьому.