Розділ 5

Прийнявши душ я зупинилася перед шафою з одягом. Що ж одягнути? Більш діловий стиль чи можливо звичайний. Якби ж я знала причину цієї зустрічі, можливо було б легше. Та й взагалі. Навіщо йому зустрічатися зі мною та ще й у ресторанні. Не можна у офісі, або ж на території його компанії. Так ні. І цей ресторан мене збивав із пантелику. Хоча...присутність людей навкруги могла б заспокоїти. Ну і все ж я взяла свою білу блузу, та сині джинси. На верх накинула джинсову а волосся зав'язала у високий хвіст. Бинти на руках були не привабливими і я їх зняла. На кісточках іще помітні червоні рани, але вони майже не відчутні. Взявши свій телефон та гроші кишеню я вийшла з квартири закривши її. Так як місце зустрічі було достатньо далеко від мого будинку, я покрокувала на автобусну зупинку а вже звідти приїхала до запланованого місця. Глянувши на наручний годинник зрозуміла що в мене залишилося в запасі п'ять хвилин. Я навіть не спізнилася. Зайшовши всередину одразу ж зрозуміла, що людей тут надто багато

- Доброго дня. - привіталася я до офіціанта котрого щойно побачила.

-Доброго. Чим можу допомогти?

-У мене зустріч з...

- Зі мною.-почула я спокійний голос, від якого аж підскочила за спиною.

Офіціант кивнув головою і пішов далі а я повернулася назад і одразу наткнулася на зелені очі. Ті самі зелені очі.

-Я здивований що ти прийшла скоріше за мене.-сказав він.

- Ми перейшли на ти?- здивовано перепитала я хоча сенсу вже не було

- Ти не знаю. А мені так зручніше. Наш столик на другому поверсі.

Він пройшов повз мене до сходів а я за ним мов хвостик. Його плечі були настільки широкими що я нічого не бачила перед собою крім чорного піджака. І вже пожаліла що сама не одягнула костюм. Мармур змінився на сходи а потім  на дошки. По звуку я зрозуміла що двері відкрилися і ми ввійшли у приміщення . І невже я така дурна, що подумала наче та а поважна людина, як він може сидіти між такими людьми як внизу. Хоча...здається це не дешевий ресторан. Тому мені потрібно бути вкрай обережною щоб нічого не розбити і не продавати свої нирки.

Щойно моя нога ступила у цю окрему кімнату як я роззирнулася. Інтер’єр та дизайн тут багато чим відрізнялися від першого поверху. А загалом...скільки тут таких кімнат та поверхів? Коли я заходила то не надала цьому уваги.

Тим часом мій , навіть не знаю як правильно назвати, співбесідник уже сів на диван. Я ж побачила крісло біля нього і опустилася туди. Тільки зараз помітила, що в кімнаті присутня іще одна людина. А за секунду часу сюди вбіг офіціант. Чоловік зробив замовлення у напрямку алкоголю я ж сказала що мені нічого. Думаю, тут навіть вода коштує як половина моєї зарплати. 

- То чому ви мене сюди покликали?- перервала я мовчанку.

- Ах. Так. - він зробив вигляд наче забув що я взагалі знаходжуся в кімнаті. - Ти приходила сьогодні на вакансію охоронця. Не надто ця робота є не для дівчат?

- Ні. - сказала я надто різко. - Стереотипи давно зруйнувалися. І в теперішньому часі є багато дівчат котрі вже не ходять як моделі, одягаються так же і не поводяться як принцеси. 

Він примружив свої очі.

- Я бачив твої вміння у боротьбі. Звідки вони, Тетяно. - наголосив він на моєму імені від чого по шкіри пробіглися мурашки.

І тут я зловила себе на думці що не знаю абсолютно нічого про людину, чиїм ім’ям та прізвищем зараз прикрилася. А від думки, що цей лис під ліктем вже дізнався всю інформацію тривожність збільшилася. Хоча...чому я його маю боятися?

- Мене батько вчив боротьбі. Щодо стрільби то я часто люблю ходити до тиру. Там і навчилася стріляти.

Він примружив очі дивлячись на мене. У кімнату саме в цей момент зайшов офіціант і чоловік відірвав погляд від мене до нього, через що я була вдячна. Він просто, прямо наче гіпнотизує мене щойно наші погляди стикаються. І ці відчуття морозу по шкірі мені ані трохи не подобаються. За інших обставин я б уже їхала додому, адже давно у мене люди не викликали такого страху і стривоженості. Стакан з віски опинився на столі а за ним келих шампанського я збільшила очі. Він же казав тільки віски. 

Офіціант вийшов а Олександр сперся спиною на диван. Вистачило тільки його помаху рукою щоб охоронець котрий стояв у тіні вийшов за двері. А відчуття що мене загнано у пастку помалу підкочувалося до мозку.

- Брешеш. Ти мені брешеш, дівчинко. - сказав він знову пропалюючи своїми очами.

Я тривожно проковтнула.

- Ні. Це чиста правда. - сказала я хоча голос і почав зрадницьки тремтіти