Глава 46 - Кінець початку

Сьогодні на великій арені проходив випускний іспит курсантів п'ятого курсу.

Здавалося, тут зібралася вся академія. Трибуни були заповнені викладачами, кураторами й курсантами молодших курсів. Над ареною стояв безперервний гул сотень голосів.

Колись і я сиділа на цих трибунах. Пам'ятаю, як дивилася на те, як п'ятикурсники один за одним виходили на арену, доводячи, що гідні носити звання випускників. Тоді це здавалося чимось неймовірно далеким.

П'ять років промайнули майже непомітно. Особливо останні два. Тренування, практики, симуляції — цього вистачало, щоб не думати ні про що інше.

Сьогодні все мало закінчитися.

Тепер чекала свого виходу.

Міцніше стиснула руків'я кинджалів, намагаючись не звертати уваги на хвіст, який нервово бив по стегну.

Поруч Аіша, ніби зовсім не хвилюючись, підстрибувала на місці й раз по раз підкидала в руці сокиру.

— Якщо ще трохи пострибаєш, на арену тебе винесе сама, — буркнула я.

— Зате не доведеться розминатися, — безтурботно всміхнулася вона, вкотре спіймавши сокиру за руків'я.

Люка ніде не було видно. Це було на нього схоже — зникнути саме тоді, коли всі вже збиралися.

На арені саме бився Рейк.

Ми так і не стали близькими друзями. Але за п'ять років навчання встигли пройти поруч достатньо, щоб тепер я щиро вболівала за нього.

Колись я дивилася на випускників із захватом. Тепер уже знала, що зробила б інакше.

Для кожного випускника академія підготувала однакове випробування: п'ять бойових аватарів і фінального противника.

По арені прокотилася глуха вібрація. Я мимоволі підняла голову.

У центрі майданчика почали сходитися уламки розбитих аватарів. Металеві пластини, фрагменти броні, відірвані кінцівки й ядра живлення ніби притягувалися одне до одного невидимою силою.

За кілька секунд із купи металу почала виростати нова постать.

Величезний наномеханічний аватар.

Заввишки майже з невеликий аерокар, він був складений із решток усіх п'яти переможених машин. По його корпусу ще пробігали іскри, а важкі кроки змушували здригатися покриття арени.

Саме він був останньою перепоною між курсантом і званням випускника.

Дзеркало.

Так його називали в академії. Воно не просто складалося з уламків попередніх противників — воно успадковувало їхню зброю, бойові алгоритми й аналізувало кожну помилку, якої припустився курсант під час бою. Останнє випробування, що показувало не силу, а те, чи справді ти навчився.

На трибунах раптом стало тихо. Навіть гомін сотень курсантів стих, коли екзаменаційна комісія підвелася зі своїх місць і наблизилася до арени. Я сильніше стиснула руків'я кинджалів і закусила щоку. Наступною мала вийти я.

Відчувши, як хтось стиснув мене за плече, я підняла голову.

Поруч стояв Люк.

Цікаво, коли він навчився ходити настільки безшумно?

Мій погляд ковзнув до його копит. На них були закріплені дивні ремінці з тонкими металевими вставками.

Схоже, якась нова приблуда для безшумного кроку.

— Готова? І головне — не викладайся на повну з першими противниками. Якщо витратиш усі сили на початку, до фінального аватара можеш просто не дотягнути.

У відповідь я щосили вгатила ліктем йому під ребра.

Люк скрутився навпіл і закашлявся.

Вигляд мав смертельно ображений.

Не повірила.

Він повільно випростався, кілька разів глибоко вдихнув і потер забите місце.

— Сама знаю, розумнику. Де ти взагалі ходиш? Я зараз виходжу на арену. Ти ж не думав пропустити мій останній іспит?

Решту екзаменів ми склали ще минулого місяця. Варто було лише згадати ті безсонні ночі — і мене мимоволі пересмикувало. Проходити через це ще раз не хотілося б ніколи.

До цього дня дійшли не всі. Хтось не витримав навантаження й сам залишив академію. Інших відрахували після невдалих практик чи провалених іспитів. З кожним роком наші ряди ставали дедалі меншими. З тієї групи, що колись невпевнено переступила поріг академії, до випускного іспиту дійшли лише одиниці.

— Звісно, ні. Таке шоу я б не пропустив навіть за всі авіки Союзу.

Люк почухав потилицю й усміхнувся.

Та щойно я зустрілася з ним поглядом, усмішка перестала мати значення.

Його усмішка дедалі частіше здавалася лише маскою.

Втома.

Смуток.

Той самий тихий, важкий погляд, який я бачила в нього останні пів року.

Він не зникав.

Навпаки — з кожним місяцем ставав лише глибшим.

Почувши крики з трибун, я відірвала погляд від Люка й знову подивилася на арену.

Рейк стояв над поваленим аватаром, весь забризканий кров'ю з численних порізів. Під його ногами лежала понівечена маса з проводів, металу й наноботів, що все ще судомно намагалася зібратися докупи.

Лезо його довгого наномеча майже впритул увійшло в центр конструкції.

Вузлове ядро — єдине місце, яке справді мало значення.

Саме там містився керівний модуль. Поки він залишався неушкодженим, наноботи продовжували отримувати команди й знову збирали тіло машини. Але варто було зруйнувати ядро — і зв'язок між ними обривався назавжди.

Ще один натиск.

Машина здригнулася.

Наноботи ще кілька секунд судомно ворушилися.

Потім світло в очах аватара згасло.

Трибуни вибухнули оплесками.

Поки трибуни вибухали оплесками, а екзаменаційна комісія виставляла Рейкові бали, до мене підійшов Міріт.

Виглядав він помітно втомленим. Пом'ята форма, легкі тіні під очима, скуйовджене волосся. Схоже, провести крізь випускні іспити весь п'ятий курс було не менш виснажливо, ніж нам — дійти до них.

— Готова? Ти наступна.

Я лише сухо кивнула.

— Правила знаєш. Тож іди й покажи їм, чого ти варта.

— Обов'язково.

Ближче він не підійшов. Так і залишився стояти за кілька кроків, неквапливо крутячи в руці службовий підсилювач голосу — невелику металеву трубку, через яку звертався до всієї арени.