Глава 45 - Вони знали

Почути голос за своєю спиною було настільки несподівано, що свідомість навіть не встигла втрутитися. Працювали лише інстинкти.

Рука сама вихопила пістолет із пояса.

Я навіть не цілилася.

Коротким, хльостким рухом я метнула пістолет вперед, вкладаючи в кидок всю силу розвороту.

Так, як нас учили.

Важке руків'я зі всього розмаху врізалося Фреду в скроню.

Він навіть не встиг відреагувати.

Уже за мить він осідав на підлогу, а я машинально скорочувала дистанцію, фіксуючи руки так, як нас учили в академії.

Уже зв'язуючи його, я зрозуміла, що він справді не був бійцем. Це читалося в кожному його русі: трохи невпевнені, різкі, без звички контролювати власне тіло. Рухи істоти, яка все життя працювала головою, а не кулаками.

Коли Фред прийшов до тями, я вже встигла встановити ехо-ком на запис. Це було потрібно не лише для допиту, а й для звіту про практику.

Говорив він напрочуд спокійно.

Лише під кінець я зрозуміла, чому він узагалі повернувся.

Виявилося, на дверях боксу була встановлена сигналізація. Настільки проста, що я навіть не звернула на неї уваги. Тонкий дріт, натягнутий уздовж дверної рами. Варто було лише розірвати контакт — і його ехо-ком одразу отримував сповіщення.

Жодного складного захисту. Жодного шифрування. Просто стара інженерна звичка: якщо щось можна зробити простіше — саме так і потрібно робити.

До нього швидко дійшло, що я не натрапила на його таємницю випадково. Я прийшла саме по нього. Після цього будь-який сенс відпиратися зник.

Він жмурився від тупого болю. Я сіла навпроти. Досі не могла зрозуміти його мотивів.

Навіщо вченому, який стрімко набирав авторитет, зв'язуватися з картелем? Невже справа була в грошах?

Хоча, чесно кажучи, це вже була не моя робота. Мотивами займуться інші. Моє завдання було знайти винного. Я його виконала.

Але цікавість взяла гору.

— Чого тобі не вистачало? — запитала я, коли він закінчив повторювати на камеру, що саме він виробляв і відправляв організми для картелю.

Він дивився на мене, ніби не міг зрозуміти самого запитання.

— Мені всього вистачало.

— Тоді навіщо це все?

Я вказала рукою на установку, що досі мирно гуділа за спиною.

Він повільно перевів погляд на установку, а потім тихо сказав:

— Батько попросив. Сказав, хоч так принесу користь сім'ї.

Я не зводила з нього очей.

— Хто твій батько?

— Регін Партон.

Я завмерла.

Ось чому.

Син глави картелю.

Запис разом зі звітом я відправила одразу. Моє завдання на цьому закінчилося. А Фред нехай почекає — скоро за ним прийдуть.

Злість, що буяла в мені, ніяк не втихала.

Яке безглузде завдання.

Не вірю. Просто не вірю, що вони в першу чергу не прогнали всіх членів картелю по родинних зв'язках із лабораторією.

Це перше, чого нас учать.

Родинні зв'язки.

Вони не могли цього не перевірити.

Не могли.

Отже...

Вони знали.

Вже за кілька годин у самій лабораторії було повно співробітників Галактичного бюро контролю обігу речовин — тих, для кого саме я його і шукала.

Як виявилося, вони давно знали, кого шукають.

Уже по посмішці інспектора Кейна, якому я передала підозрюваного, було все зрозуміло.

Злість ніяк не вщухала.

Якщо вони знали... то навіщо була вся ця практика? Навіщо доручати мені шукати того, кого вони давно вже знайшли?

Уже під вечір лабораторія гуділа від чуток. Усі обговорювали, що злочинець увесь цей час працював серед них.

Я ж вирішила, що час закінчувати свій маскарад.

У санітарній зоні я зняла все, що змінювало мою зовнішність. Ретельно стерла грим із обличчя, а потім довго змивала спеціальну фарбу з тіла. Користуватися нею в цивільних умовах було заборонено. Думаю, саме тому Лікардо так і не наважився мене перефарбувати.

Згадавши його, я мимоволі скривилася.

За ці два місяці я багато про що встигла подумати. І, як не дивно, тепер розуміла, що все закінчилося не так уже й погано.

Можливо... мені навіть варто буде подякувати Лікардо. За той урок, який він мені дав.

Остаточно змивши фарбу, я підняла голову й подивилася в дзеркало.

Уже на себе.

Із легким викликом.

Ні.

Жодної нудоти.

Жодного бажання відвернутися.