Глава 43 - Чужа шкіра

Каблуки рівномірно відбивали кроки об металеву підлогу.

Коридором безперервним потоком снували лаборанти, техніки й практиканти. Хтось поспіхом ніс контейнери з біоматеріалами, хтось сперечався над результатами аналізів, інші просто стояли біля прозорих шаф із сотнями колб і пробірок, захоплено розглядаючи те, що для більшості галактики назавжди залишилося б таємницею.

Уже місяць я жила під чужим ім'ям.

Тимчасові імпланти зробили свою справу. Зеленувато-сіра шкіра, короткі вуха, довге червоне волосся, заплетене в десятки тонких кісок. У дзеркалі на мене дивилася вже не Нея, а молода Морвейн на ім'я Цері.

Легенда працювала бездоганно. І я дуже хотіла, щоб так залишалося ще два місяці.

Без стуку я відчинила двері кабінету старшого лаборанта й поклала на стіл інформаційні носії зі старими результатами досліджень.

— О, Цері, ти вже прийшла, — навіть не підвівши голови, усміхнувся Шаріт. — Якраз приготував для тебе роботу.

Він недбало махнув рукою в дальній кут лабораторії.

— Перевір ці культури. Відсортуй зразки й відміть, де почався розвиток нових форм життя.

Я широко усміхнулася. Саме так, як нас учили. Усміхатися не лише губами, а й очима.

— Звісно, пане Шаріте.

*Насправді ж дуже хотілося врізати йому.*

Його погляд, як і завжди, ковзнув нижче спини. Столи зі зразками він спеціально наказував ставити якомога нижче. Причину цього тут знали майже всі лаборантки.

На щастя, Шаріт належав до тих чоловіків, які лише дивляться.

Бо якби він хоч раз спробував розпустити руки...

*Я навряд чи стрималася б.*

Хоча, якщо подумати, його дружина, що працювала секретаркою керівника лабораторії, зробила б це значно швидше за мене. І набагато болючіше.

Офіційно мене направили сюди як молодого токсиколога допомагати групі, що розробляла новий військовий газ «Нано-ефір».

Лабораторний комплекс належав до об'єктів закритого типу. Потрапити сюди було майже неможливо. Понад дві тисячі науковців працювали над проєктами, про існування яких не знали навіть більшість військових.

Неофіційно ж усе було значно простіше.

Мене прислали знайти того, хто вже кілька років виносив із лабораторії живі експериментальні організми. Саме їх нещодавно знайшли на складах найбільшого наркокартелю галактики.

Три місяці.

Без шуму.

Без арештів.

Лише з'ясувати, хто саме стоїть за витоками.

Помітивши дивні патьоки на підлозі, я, не відриваючись від сортування пробірок, відкрила службовий ехо-ком і викликала роботів-прибиральників та службу зачистки. Саме так вимагав протокол. Недарма ж я стільки ночей зубрила внутрішні інструкції лабораторії.

— Пані Цері?

Голос наздогнав мене саме тоді, коли я пробиралася крізь натовп науковців.

Приміщення було настільки тісним, що не перевищувало й чверті вбиральні в Академії. Попри це, понад три десятки науковців працювали тут пліч-о-пліч, постійно зачіпаючи одне одного плечима.

— Знову Шаріт ганяє вас? — буркнув він.

Я обернулася.

Цього разу навіть не стала натягувати свою звичну усмішку. У цьому не було сенсу.

Переді мною стояв уже немолодий Таркел. Він чомусь постійно нагадував мені професора Перога. Навіть пахло від нього так само — солоним морем. Не дивно. Хоч Таркели й навчилися жити на суші, справжньою їхньою домівкою назавжди залишалося море.

На відміну від більшості співробітників, він дивився мені просто в очі, а не ковзав поглядом по фігурі. І саме це чомусь змушувало почуватися трохи незручно.

Таркел недолюблював молодих лаборанток. Особливо тих, що, на його думку, більше часу витрачали на власну зовнішність, ніж на науку. Мій образ Цері навряд чи допомагав змінити його думку.

І все ж мені дивно хотілося заслужити його повагу.

— Він відправив мене перевірити нові культури.

Його густі брови ледь смикнулися.

— І він, звісно, обрав найнижчу полицю.

Я ледве стримала усмішку.

— Схоже, ви вже не вперше це помітили.

— На жаль, не вперше.

Він важко зітхнув.

— Таких вертіхвісток, як ти, бачу здалеку. І запам'ятай одне: те, що Державний комісар молодий, ще зовсім не означає, що він вільний.

Я слухняно кивнула, старанно зберігаючи ввічливий і трохи збентежений вираз обличчя.

*Насправді ж його слова пролітали повз мене.*

*Державний комісар зараз хвилював мене найменше.*

Уже майже місяць система іскіна лабораторії працювала на мене. Після кількох ночей роботи мені вдалося непомітно інтегрувати у її ядро власний модуль доступу. Відтоді всі доступні камери, службові журнали та внутрішні канали були в моєму розпорядженні.

Та навіть це нічого не дало.

Журнали не містили жодних помилок, камери не зафіксували нічого підозрілого, а всі списання ідеально збігалися з офіційними нормами утилізації. За цей сектор відповідав Шаріт, але за місяць спостереження я так і не побачила жодної дії, яка б хоч якось його викривала.

Або він був непричетний.

Або працював значно розумніше, ніж здавався.

Лабораторний комплекс за роки існування розрісся настільки, що стара система спостереження вже не охоплювала всіх корпусів. Нові приміщення будувалися швидше, ніж оновлювався іскін.

До того ж комплекс був повністю ізольований від зовнішньої інформаційної мережі. Будь-який запит до внутрішньої системи відстежувався штучним інтелектом, а доступ до даних визначався службовим статусом співробітника.

Продовжувати ламати систему не мало сенсу.

Тому я вирішила зробити простіше.

Додати їй власні очі.

Кілька мініатюрних камер уже лежали захованими в моєму боксі.

І першими нові очі іскіна мали з'явитися саме в кабінеті Державного комісара.

Увечері я повернулася до свого боксу, що знаходився під лабораторією, у житловому крилі для співробітників.

Перевдяглася в темний комбінезон, який майже не відбивав світла, перевірила спорядження й відкрила на ехо-комі карту комплексу.