Глава 42 - Прощання з ілюзією

Я стояла біля брами й дивилася в небо. Спершу впали лише кілька холодних крапель. Не встигла зробити вдих, як дощ різко посилився, за лічені секунди перетворившись на справжню зливу. Я підняла голову й заплющила очі. Хотілося плакати, але сліз не було. Холод швидко пробирався крізь мокру сукню, пальці на ногах судомно підтискалися, а тканина, просочена водою, ставала дедалі важчою, ніби тягнула мене донизу.

Опустивши погляд на руки, я завмерла. Відбілювальна основа повільно змивалася під потоками дощу, відкриваючи природний синій колір моєї шкіри. Я провела пальцями по передпліччю і раптом зрозуміла, що сумувала не за сукнею, не за прикрасами й навіть не за цим вечором, а за собою.

Озирнувшись, я побачила майже порожню білу вулицю. Дощ розмивав обриси будинків, і все місто здавалося холодним, чужим і безмовним. Я повільно пішла вперед. Сукня дратувала, мокрий поділ плутався під ногами й заважав іти, а всі мої небагаті речі залишилися в будинку, але повертатися туди не хотілося. Ні за що.

Кинувши останній погляд на будинок, я помітила, що його накриває прозорий енергетичний купол. Дощ безсило ковзав по невидимому бар'єру, не торкаючись ані білосніжних стін, ані гостей, які й далі безтурботно святкували всередині.

Я гірко всміхнулася.

Навіть дощ для них був недостатньо білим.

Почувши глухий шум двигуна, я підняла голову й крізь щільну завісу дощу помітила аерокар, що повільно опускався просто переді мною. Руки мимоволі стиснулися в кулаки. Але коли машина зупинилася, а двері відчинилися, я полегшено видихнула.

Гірт.

Не найгірша кандидатура з тих, кого зараз хотілося б побачити.

Довго стояти під дощем я не стала й швидко залізла всередину. Те, що після мене весь салон буде мокрий, мене зовсім не хвилювало.

Уже в машині я помітила свою сумку з речами.

Я мимохіть усміхнулася.

Які ж уважні.

Гірт, який до цього не промовив жодного слова й лише уважно спостерігав за мною, ніби чекав, що я влаштую істерику або почну трощити все навколо, помітно розслабився.

— Куди вас відвезти? До космопорту?

Я на мить замислилася, глянула на свою сукню, яка вже більше нагадувала мокру ганчірку, і тихо відповіла:

— Ні. Відвези мене до найближчого готелю. І... просто залиш там.

Він нічого не сказав.

Лише коротко кивнув і плавно рушив із місця.

Поки ми їхали, я помічала, що Гірт щось постійно робить в ехо-комі, але не стала допитуватися. Уже в самому готелі зрозуміла, чим він був зайнятий. На вході мене вже чекали. Один із працівників мовчки забрав сумку й одразу провів до підготовленого номера, де на мене вже чекала гаряча ванна.

Сподіваюся, це не ініціатива Лікардо. А навіть якщо й так... мені вже було байдуже.

Скинувши важку мокру сукню, що весь цей час плуталася під ногами, я трохи нерішуче занурила руку у воду, перевіряючи температуру. Боялася, що вона виявиться надто гарячою. Але вода була саме такою, як треба.

Повільно опустившись у ванну, я заплющила очі й відчула, як тепло нарешті починає виганяти холод, що встиг пробратися до самих кісток.

Саме цього мені зараз і бракувало.

Цікаво... я подобалася йому взагалі? Чи лише той образ, який він намалював у своїй голові?

Навіщо все це? Навіщо стільки труднощів, брехні, удаваної турботи? Невже йому справді так подобалося гратися чужими почуттями?

Невже я це заслужила?

А що я взагалі заслужила?

Любов?

Ту любов, яку сама ж і вигадала?

А чи кохала я його?

Чи, може, теж закохалася не в істоту, а в образ, який сама собі створила?

Чи знала я його хоч трохи? Що він любить, про що думає, чим живе? Чи взагалі намагалася пізнати саме його?

Чи заслуговую я на почуття?

Усе життя я вірила, що в мене дерев'яне серце.

Але якщо воно справді дерев'яне... то чому так болить?

Чому кожен вдих стискає груди так, ніби всередині щось повільно тріскає?

Я повільно занурилася під воду.

Не виринала.

Хотілося, щоб стало тихо.

Хотілося перестати думати.

Бо варто було згадати його усмішку — і в грудях знову ставало боляче.

Я залишалася під водою, доки легені не почало пекти від нестачі повітря.

Можливо... це просто не для мене.

Можливо, я народилася не в тому світі.

Наче все життя намагалася навчитися дихати там, де повітря не для мене.

Де взагалі мій світ?

І чому мене в ньому немає?

Зрештою, добре, що все не затягнулося ще далі. Уся ця несправжня, наскрізь фальшива історія нарешті закінчилася. Боляче лише моєму серцю, яке необережно повірило, що здатне кохати.

Та зрештою... це була не я. І ніхто навіть не помітив, що це була не я. Нея зникла десь між білою сукнею, відбіленою шкірою, дорогими прикрасами й чужими правилами. Я сама дозволила перетворити себе на когось іншого.

Але хіба це могло тривати вічно? Усе несправжнє колись розсипається. Маски падають. Брехня закінчується.

Виявляється, він теж не зміг довго грати свою роль. Щойно з'явилася можливість, він навіть не дочекався останнього акту. Просто пішов до неї.

Напевно, вона цікавіша. Розумніша. Кумедніша. Вона належала цьому світу. Їй не потрібно було приховувати себе, щоб стати його частиною.

Можливо... саме така жінка йому пасувала більше.

Стараючись хоч трохи очистити голову від думок, які ніяк не вщухали, я загорнулася в теплий халат і відкрила ехо-ком.

Повідомлення від Люка горіло яскраво-червоним, ніби вперто нагадувало, що він досі чекає відповіді.

Люк: Вийди на зв'язок, як буде хвилинка.

Вирішивши не відкладати, бо після гарячої ванни тіло вже важчало від сонливості, я відкрила голограму виклику.