Авіалона

Глава 40 - Біле місто

Світла було так багато, що мені довелося мружитися. Воно не било в очі різкими променями — навпаки, було м'яким, рівним, але настільки яскравим, що здавалося, ніби саме повітря світиться.

Навколо мене завмерли десятки гостей. Вони дивилися так, ніби я щойно зробила щось абсолютно недоречне.

Світ раптом ніби сповільнився.

Я мовчки дивилася, як широкий золотий браслет, усипаний світлими каменями, повільно летить через усю залу. Масивний, майже схожий на кайдани, він обертався в повітрі, ловлячи на своїх гранях осліплююче світло.

Усередині мене була порожнеча. Жодної думки. Жодного бажання поворухнутися.

Цей браслет, що невідворотно наближався до величезної дзеркальної стіни.

Удар.

Спочатку по ідеально гладкій поверхні побігли тонкі тріщини, а вже за мить залу розітнув оглушливий тріск. Музика обірвалася. Дзеркальна стіна вибухнула мільйонами уламків. Вони градом посипалися на білосніжний мармур, розлітаючись на всі боки.

Десь пролунали крики.

Хтось інстинктивно прикрив обличчя, хтось кинувся вбік, інші вже затискали закривавлені руки й обличчя.

Але я не звертала уваги.

Просто стояла й дивилася, як серед дзеркальних уламків на бездоганно білій підлозі одна за одною з'являються червоні краплі крові.

А ще кілька годин тому я щиро хвилювалася зовсім через інше.

Я мовчки дивилася в ілюмінаційне вікно космольота. Під нами повільно відкривався краєвид столиці планети Ліанор.

Я міцніше стиснула край перлинної сукні, яку ще зовсім недавно ми з Люком знайшли в маленькому комісійному магазині. Сьогодні мені зовсім не хотілося вдягати курсантську форму. Цей день здавався надто особливим. Можливо, сьогодні я вперше познайомлюся з родиною Лікардо. Від цієї думки всередині ставало якось незвично тривожно.

Я озирнулася. Лікардо спокійно керував космольотом. Це був швидкісний міжпланетний корабель, призначений для далеких перельотів. Він уже казав, що в космопорту на нас чекатиме водій, адже містом тут пересувалися переважно службовим транспортом. Здавалося, він зовсім не хвилювався.

Я знову перевела погляд униз.

Неваріс зовсім не був схожий на жодне місто, яке мені доводилося бачити раніше. Здавалося, його не будували — він просто виріс зі світла. Білосніжні вежі плавно здіймалися до самого неба, не маючи ані гострих кутів, ані важких фасадів. Їхні гладкі поверхні відбивали сонячне проміння так, ніби були вирізані з єдиного шматка перламутру. Між будівлями тягнулися легкі повітряні переходи, а широкі проспекти виблискували білим склом і полірованим каменем. Звідусіль пробивалися тонкі бірюзові смуги світла — енергетичні магістралі, що живили все місто. Навіть парки здавалися незвичними: замість густої зелені — світлі дерева зі сріблястим листям і прозорі водойми, поверхня яких нагадувала дзеркало.

Місто здавалося майже стерильним. Занадто білим. Занадто ідеальним. Ніби тут просто не існувало місця для хаосу.

Космопорт теж здивував мене своєю білосніжністю. Ліанаруми були всюди. Біла шкіра, білосніжне волосся, світлий одяг — вони майже зливалися зі стінами й підлогою. Зрідка серед цієї білизни миготіли яскраві постаті представників інших рас. Навіть торговці Сіко були вдягнені в біле, ніби, ступивши на Ліанор, кожен мав підкоритися його правилам.

Здавалося, білий був не просто кольором цього міста. Він був частиною його культури.

І чомусь нічого, крім внутрішнього холоду, це в мене не викликало.

Невже саме тут жила моя мама?

Якщо принцеса справді була нею... Якщо слова капітана Грейна не були вигадкою.

Я ще раз повільно оглянула місто.

Ні.

Жодного відчуття дому.

Хоча це мене зовсім не здивувало.

Я ніколи не відчувала справжньої спорідненості з Ліанарумами.

Я поправила сукню й нервово вдарила хвостом по підлозі. Глухий стукіт луною прокотився просторим залом космопорту. Кілька пасажирів озирнулися в мій бік, ніби тепер помітили мене. Хоча, здавалося б, моя синя шкіра мала впадати в очі ще здалеку на тлі цієї сліпучої білизни.

— Ну що, ходімо. На нас уже чекають.

Лікардо здавався дивовижно спокійним. Ніби був єдиною нерухомою точкою серед хаосу моїх думок і відчуттів.

Не звертаючи уваги на тих, хто був навколо, я машинально схопила його за руку. Так само, як завжди робила це з Люком. Зробивши кілька кроків, я усвідомила, що навіть не замислилася над цим.

Хотілося якомога швидше вийти з космопорту й нарешті вдихнути свіже повітря.

На вулиці дув сильний вітер. Він одразу вдарив мені в обличчя, змусивши глибоко вдихнути. Лікардо мовчки перехопив мою руку так, щоб його долоня опинилася зверху, і повів мене до білосніжного аерокара, що чекав трохи далі. Вітер розвівав моє волосся, яке я сьогодні спеціально залишила розпущеним. Чомусь мені хотілося, щоб саме такою він мене побачив.

Біля аерокара стояв високий Ліанарумець у світло-сірій формі. Вона була значно стриманішою за білосніжний одяг більшості жителів міста й різко контрастувала з його коротко підстриженим білим волоссям.

Побачивши нас, чоловік ледь схилив голову.

— Пане Лікардо.

— О, Гирте. Сьогодні ти нас возитимеш? А що сталося із Шентом?

— Шент сьогодні зайнятий. Ваші батьки доручили мені супроводжувати вас. Вони вже очікують вас у родовому домі. Чи вирушаємо туди одразу?

— Ні. Спочатку до «Міражу».

На обличчі Гирта не здригнувся жоден м'яз.

— Зрозумів, пане.

Лікардо злегка повернувся до мене.

— До речі... Це Нея. Моя супутниця.

Я мимоволі випросталася.

Гирт перевів на мене погляд.

Спочатку — на синю шкіру.