Глава 39 - Міраж

Спершись спиною об холодну кам'яну стіну, я ліниво оглянулася.

Навколо простягався красивий ліс. Дерева з яскраво-зеленим листям, пронизаним тонкими жовтими прожилками, тихо шуміли під вітром. Ще місяць тому цей ліс кипів життям, а тепер здавався майже мертвим. Усе навколо ніби завмерло.

За весьзворотний шлях нам трапився лише один коротколапий ведмідь. Спочатку він загрозливо рушив у наш бік, і ми вже приготувалися до бою. Але, оцінивши кількість противників, звір передумав і, смішно задираючи короткі лапи, кинувся навтьоки.

Навіть мої постійні забіги вперед, щоб перевірити маршрут, більше не приносили колишнього задоволення. Ліс більше не дивував.

За шість днів гірський масив, попри всю свою красу, почав нагадувати радше кам'яну в'язницю, ніж прихисток.

Щоб остаточно не померти від нудьги, я вирішила розібратися з бойовим трансом і визначити його межі. Тож майже щодня діставала Меріта проханнями провести зі мною ще один спаринг.

Бойовий транс ніколи не робив мене сильнішою. Він не наділяв надприродною силою й не прискорював реакцію. Просто в якийсь момент свідомість відходила на другий план, дозволяючи тілу діяти самостійно, використовуючи всі його можливості без вагань і страху. Сам принцип роботи трансу я вже розуміла. Тепер хотілося визначити його межі: як довго можу підтримувати цей стан, наскільки глибоко здатна в нього зануритися і в який момент моє тіло перестане витримувати навантаження.

Та зрештою навіть це набридло.

Дорога до корабля минула напрочуд спокійно. Здавалося, разом зі знищенням гнізда навіть сам ліс нарешті зміг видихнути. Лише зрідка траплялися поодинокі заражені, які безцільно блукали між деревами, ніби втратили того, хто вів їх уперед.

Але змінився не лише ліс.

Амб із Люком тепер дедалі частіше ловили одне одного поглядами, а Меріт, здається, і сам не помічав, як щоразу опинявся поруч із Віарі. Найдивніше, що вона більше й не намагалася його уникати.

Я лише тихо всміхнулася.

Люк завжди дивився на Амба не так, як на інших. Мабуть, ще з тих часів, коли ми всі жили в притулку. Просто сам Амб помітив це лише тепер.

Згадалися руїни храму богині кохання.

Може, легенди й справді не брехали. Бо після відвідин того храму занадто багато тих, хто був поруч, раптом знайшли сміливість сказати те, що давно носили в серці. Схоже, богиня кохання й справді була володаркою цієї планети.

Політ до Академії минув напрочуд спокійно.

Уже за кілька хвилин після зльоту Люк, ніби нічого й не сталося, знову вмостився в кабіні пілота поруч з Амбом. Здавалося, за час практики це стало для них звичкою.

Я лише всміхнулася й заплющила очі.

Крізь напівсон ще довго долинали їхні голоси. Переважно говорив Люк. Він без угаву розповідав щось про базу, жартував, згадував ведмедя, який утік від нашої групи, або просто перескакував з однієї теми на іншу. Час від часу лунав короткий голос Амба. Він відповідав небагато, але цього Люкові завжди було достатньо, щоб із новим запалом продовжити розмову.

Усмішка сама з'явилася на моєму обличчі.

Під їхні голоси я навіть не помітила, як заснула.

— Отже... група 23. Командир — курсант Амбіод Сарів.

Капітан Грейн мовчки гортав на великому екрані наш звіт і розтер обличчя руками. Судячи з виразу, прочитане подобалося йому дедалі менше.

У залі запала тиша.

— Курсанте Сарів, поясніть мені, на якій підставі ви вирішили порушити наказ, відхилитися від маршруту й змінити основну ціль операції?

Амб навіть не ворухнувся.

— Обстановка змінилася, капітане.

— Обстановка змінюється під час будь-якої бойової операції.

Грейн повільно переплів пальці й обвів очима всю нашу групу.

Ми стояли посеред невеликої зали. За нашими спинами височів великий голографічний екран, на якому висіли уривки наших звітів, карта маршруту та фотографії, зроблені моїми дронами під час операції.

Капітан кілька секунд мовчав.

— Вашим завданням було виявити об'єкт, підтвердити його місцезнаходження й передати дані командуванню. Не вступати в бій. Не проводити штурм. Не змінювати місію на власний розсуд.

— Тому що наказ уже не відповідав ситуації, капітане.

Грейн холодно подивився на нього.

— Ви забули, курсанте, що таке військова дисципліна?

— Ні, капітане.

— Тоді ви повинні пам'ятати просту істину. Перший урок, який засвоює кожен офіцер: наказ є наказ. Якщо командування ставить перед вами завдання — ви його виконуєте. Не переосмислюєте. Не переписуєте. Не вирішуєте, що знаєте краще.

У залі знову запала тиша.

Грейн повільно відкинувся на спинку крісла.

— Найнебезпечніші офіцери — не боягузи. Найнебезпечніші — ті, хто починає вірити, що можуть самі вирішувати, які накази виконувати, а які ні.

Кілька членів комісії переглянулися.

Досі мовчазна жінка, що сиділа трохи осторонь, нарешті заговорила.