Глава 38 - Поразка

Це гидке на вигляд створіння було справжнім дивом біоінженерії. ШІ, вбудований в організм Матки, схоже, вже навчився переписувати її власний генетичний код, поступово перебудовуючи тіло під свої потреби. Щоправда, до справжньої майстерності йому було ще далеко. Перебудова була грубою, нестабільною й подекуди навіть потворною. Звісно, усе приходить із досвідом. Дай йому ще трохи часу, можливість виправити власні помилки й кілька нових спроб — і він, напевно, зміг би перебудувати Матку в тіло, майже не відмінне від наших, здатне виконувати будь-які завдання.

Поки що до досконалості було далеко. Вона помітно кульгала, незграбно перевалюючись із ноги на ногу. Неприродно роздуте плече безперервно змінювало форму, ніби всередині постійно відбувалася перебудова тканин. На ділянках, не вкритих шкірою, відкрито виднілися дроти, нанотканина й живі біомеханічні волокна. Сплутати її зі звичайною живою істотою поки що було неможливо.

Але те, з якою покірністю заражені розступалися перед нею, викликало водночас і повагу, і страх. Хоча, якщо вдуматися, ніякої покори не існувало. Вони не були її армією. Вони були її тілом. Матці не потрібно було віддавати накази — вона просто рухала ними так само природно, як гуманоїд рухає власними руками.

Зізнатися, я теж не очікувала, що тварюка, яка прийшла по наші душі, виявиться такою здоровезною. Вона була завбільшки з важкий вантажний модуль. І важила, напевно, не менше. Як боротися з такою потворою, ми не мали жодного уявлення.

Я перевела погляд на команду.

Амб повільно випростався. Я бачила, як він намагався міцніше стиснути руків'я меча, але пальці вже не слухалися. Навіть він був на межі. Урік однією рукою нишпорив у рюкзаку, шукаючи хоч щось, що могло б допомогти в бою, а другою поспіхом зашивав Люку ногу. Той лежав, важко дихаючи, навіть не намагаючись підвестися. Схоже, Урік зовсім не розраховував, що поранень буде так багато. Меріт мовчки став поруч зі мною, глянув просто в очі й криво всміхнувся.

— Ну що, потанцюємо востаннє?

Я не втрималася й усміхнулася у відповідь.

А що? На фестивалі мені сподобалося. Чому б не станцювати свій останній танець у бою?

Відкинувши порожні пістолети, я витягла старі, уже добряче покоцані кинджали. Заряд у батареях закінчився ще під час минулої сутички, а чекати, поки вони відновляться, часу вже не було. Я міцніше стиснула руків'я.

Звідки взяти сили ще на один бій, я не мала жодного уявлення. Ніг майже не відчувала. Кожен м'яз палав від утоми, ніби ось-ось мав розірватися. Хотілося просто впасти й більше не підніматися. Але якщо це й справді наш останній бій... то я зроблю все, щоб він став останнім і для цієї потвори.

Ноги були напружені й готові будь-якої миті понести мене в бій. Тварини підходили все ближче, переступаючи через тіла своїх мертвих.

І раптом ущелиною прокотився гуркіт.

Усі завмерли.

Перші кілька секунд здалося, що якась із тварюк вирвалася з-під контролю й заревла. Але ні. Цей звук був зовсім іншим. Ні на що не схожим. Тріск. Гуркіт. Скрегіт. Він стрімко наближався.

Ми не змовляючись одночасно повернули голови в той бік, звідки він долинав. Саме там за мить мав з'явитися винуватець цього шуму.

У світі, де наземний транспорт уже давно став музейною рідкістю, побачити це чудовисько було щонайменше неочікувано. Воно явно колись було звичайним гравікаром, але хтось безжально зрізав антигравітаційні модулі й посадив машину на масивні гусениці. Корпус вкривали грубі зварні шви, ніби бронелисти приварювали поспіхом просто поверх старого металу. Місцями виднілися латки з різних сплавів, а деякі панелі взагалі трималися на товстих болтах, які явно не були заводськими.

Машина була вкрита багаторічним шаром пилу, висохлого бруду й темних плям мастила. Подряпини, вм'ятини та сліди від величезних пазурів вкривали майже весь корпус. Двигун гарчав так, ніби працював усупереч усім законам техніки. Здавалося, це диво мало розсипатися ще кілька років тому, але вперто продовжувало рухатися вперед.

На даху, тримаючись за саморобні поручні, сиділи гуманоїди в однаковій темно-сірій польовій формі. На рукавах я відразу впізнала нашивки Флоту Авіалони.

Хтось був у шоломі, хтось — із відкритим обличчям, але всі без винятку стискали зброю так, ніби звикли жити там, де кожен новий день легко міг стати останнім.

Не доїхавши до нас кількох метрів, транспортник різко загальмував. Ще до того, як остаточно стих гуркіт гусениць, бійці вже вискакували з кузова. За лічені секунди вони зайняли кругову оборону, ніби виконували цей маневр сотні разів.

У цей самий момент бронеплита на даху відсунулася вбік. Із надр машини повільно піднялася важка турель плазмового кулемета. Механізми коротко загуділи, на стволі спалахнули смуги охолодження — і наступної миті ущелину розірвав сліпучий потік плазми.

Яскраві заряди врізалися в натовп заражених, буквально розриваючи їх на шматки.

Потужність залпу була настільки несподіваною, що навіть Матка на мить завмерла. Її тіло застигло, а десятки заражених навколо ніби одночасно втратили ритм руху. Схоже, вона зовсім не очікувала зустріти в Закритій зоні противника з такою вогневою силою.

Я ще кілька секунд дивилася на побоїще, а потім ноги просто підкосилися. Напруга, яка весь цей час тримала мене на ногах, зникла в одну мить. Я важко сіла просто на землю. Стояти більше не було сил.

Не знаю, хто вони і як тут опинилися. Але, судячи з нашивок, це були саме ті, до кого ми так поспішали... і до кого, схоже, вже ніколи б не дійшли.

Я ще раз подивилася на старий транспортник.

Подряпаний, у латках, зі слідами десятків ремонтів. Виглядало так, ніби він жив довше, ніж мав право.

І тільки тепер до мене дійшло.

Коли в Закритій зоні виявляють невідомий вірус, протокол негайно забороняє будь-які польоти. Повітряний простір закривають повністю, щоб не допустити винесення зараження за межі карантину.