Глава 37 - Тиша хижаків

На ногах я ледь трималася. Ноги тремтіли, а з рук мало не випадали клинки.

Утомлено розвернувшись, я ледве переставляючи ноги підійшла до Люка й просто впала поруч. Він сидів, спершись спиною об дерево, важко дихаючи.

— Ти як? Не поранили?

Лише тепер, коли бій закінчився, до мене із запізненням дійшло, що Люк міг постраждати.

Він втомлено оглянув себе й похитав головою.

— Подряпини...

Я й сама поспіхом почала оглядати себе. У гарячці бою й від утоми можна було легко не помітити серйозної рани. Дуже не хотілося зараз просто втратити свідомість від крововтрати.

Урік був зайнятий Віарі. Вона все ж не уникнула поранення — один зі скорпіонітів роздер їй стегно мало не до кістки. Урік мовчки зашивав рану, поки вона, міцно стиснувши зуби, терпіла біль.

У кожної розумної істоти є свої слабкості.

І сьогодні я знайшла ще одну свою.

Скорпіоніти.

Розміром із невеликий вантажний трансвер, вони зовсім не здавалися страшними після всього, що ми вже пережили. Спочатку навіть здалося, що ця сутичка буде легкою.

Ми помилилися.

Чим далі ми просувалися ущелиною, тим більше їх ставало.

На кожного вбитого зі скель виповзало ще двоє... троє...

Здавалося, кінця їм просто не існувало.

Бій тривав, мабуть, лише кілька годин.

Але відчувався так, ніби ми билися вже цілий місяць.

Дивитися на розчавлені туші більше не було ні сил, ні бажання.

Я опустила погляд на свій клинок.

По самому лезу тягнувся глибокий скол.

Один зі скорпіонітів затиснув його клешнею на хвості й мало не переламав навпіл.

Шкода було неймовірно.

Та якби не Меріт, який у ту ж мить пробив потвору своїм списом, я б зараз прощалася вже не зі зброєю, а з власною головою.

Сидячи біля Люка, я раптом помітила рух.

Прямо зі щілини в скелі за його спиною повільно виповзав ще один скорпіоніт.

Не роздумуючи ні секунди, я рвонула вперед і замахнулася.

Скорпіон різко смикнувся назад, але задня частина його тіла все ще залишалася затиснутою між кам'яними виступами, тому вирватися він не зміг. Огидно шелестячи хітином, потвора сіпнулася вбік, марно намагаючись ухилитися від леза, що стрімко опускалося після широкого замаху.

Удар вийшов надзвичайно сильним і точним.

Гостра сталь із хрустом прорубала край голови й глибоко врізалася в кам'янистий ґрунт.

Скорпіон зашелестів ще голосніше, затіпався, розкидаючи навколо шматки плоті й темну кров.

Неймовірним зусиллям він усе ж вирвався зі щілини й одразу вдарив хвостом.

Даремно.

Жало пройшло далеко збоку.

Схоже, удар у голову серйозно порушив координацію потвори.

Пропонувати їй йод і пластир я, звісно, не збиралася.

Замість цього другим ударом відрубала дві передні лапи, а наступним — хвіст, щоб більше не розмахував жалом, отрути в якому, мабуть, вистачило б на ціле стадо мамонтів.

Покалічений скорпіон спробував утекти, але без двох лап далеко не пішов.

Його тіло завалилося набік.

Він безладно забився, ще раз хльоснув обрубком хвоста по камінню, здійнявши хмару пилу й дрібної крихти.

Я спокійно обійшла його збоку, опинившись за кілька сантиметрів від клацаючої клешні.

Прицілилася в місце, де сходилися хітинові пластини.

І рубонула ще раз.

Удар.

Лезо знову врізалося в кам'янистий ґрунт.

Голова потвори відлетіла від тіла й покотилася між уламками скель, тоді як обезголовлений тулуб ще кілька секунд несамовито корчився в передсмертних судомах, безладно смикаючи лапами.

Та що тут за лігвище? Вони що, так ховаються від спеки? Чому всі зібралися в одному місці? Їм тут медом намащено, чи що? Тут же навіть натяку на здобич немає. Як такі здоровенні потвори взагалі примудряються прогодуватися серед самих лише скель?

Судячи з карти, це був останній ривок перед головною метою нашого маршруту.

Амб, який трохи віддалік одночасно бився з трьома скорпіонами, раптом спіткнувся й ледь не впав, коли один із них зайшов йому за спину. Відволікшись на нового противника, він не помітив великого валуна під ногами.

Краєм ока я помітила Люка. Спостерігаючи за Амбом, він різко підвівся, ніби збирався кинутися на допомогу. Та вже за мить завмер, стиснув щелепи й повільно опустився назад на своє місце.

Амб тим часом лише міцніше стиснув зброю й продовжив бій.

Цікаво, що між ними відбувається. Думаю, коли Люк буде готовий, то сам усе розповість.

Відвівши погляд від хлопців, я машинально заправила волосся за вухо й тихо зітхнула. Моя магнітна заколка давно злетіла, а шукати її серед понівечених туш і розкиданого каміння я навіть не намагалася. Тож неслухняні пасма весь час падали на обличчя, лізли в очі й неабияк дратували. Думка просто зараз витягнути кинджал і без вагань обрізати волосся ставала дедалі нав'язливішою.

Трохи перевівши подих і посидівши, я повернулась на наше поле бою. Схоже, нова хвиля от-от до нас добереться.

Я приманила нових прибулих скорпіонів криком і полізла вище на одну зі скал.

Як я й припускала, навіть майже прямовисна скеля не стала для скорпіонів серйозною перешкодою. Втім, назвати її цілком вертикальною було важко — виступів, тріщин і нерівностей вистачало з усіх боків. Вони не дерлися вгору, а впевнено крокували, чіпляючись кінчиками лап за кожен виступ.

Я швидко визначила найспритнішого, дозволила йому майже вибратися на невеликий майданчик і лише тоді зустріла широким ударом. Лезо навскіс відтяло клешню разом із частиною передньої половини тулуба. Не гаючи й миті, я змістилася вбік і з усієї сили вдарила наступного.

І почалося.

Скорпіони були надто важкими, щоб демонструвати справжні дива спритності на майже вертикальних скелях. Вони досить швидко піднімалися вгору, але недостатньо швидко, щоб я не встигала контролювати всі підступи до невеликого кам'яного майданчика.