Глава 35 - Перша кров

Найкраще у спірних ситуаціях — це золота середина. Інше питання, як її знайти.

Суперечки про те, що робити далі і чи варто взагалі йти до Матки, тривали вже досить довго. На бік Рейка несподівано стала Віарі. Вона не хотіла зайвий раз ризикувати й щиро не розуміла, чому ми взагалі обговорюємо щось, чого немає в завданні.

Згодом дискусія перетворилася на звичайну сварку. Довгу, гучну й не надто красиву. Я участі в ній не брала. Не бачила сенсу.

Меріт, як і очікувалося, підтримав Амба — чи то з довіри до капітана, чи то тому, що йому подобалася сама ідея героїчно врятувати цілий ліс.

Рейк наполягав, що це дурість. Що ми курсанти, а не елітний загін спецпризначення. Що наша місія — доставити вакцину й повернутися з даними, а не шукати пригод на власні голови.

Віарі активно йому підтакувала.

Якщо чесно, я розуміла їх обох. З погляду здорового глузду Рейк мав рацію. Ніхто не хотів добровільно лізти в саме серце зараження.

Але було одне "але".

Амбіод теж це розумів.

Саме тому мене насторожувало, що він так вперто наполягає на своєму.

Очевидно, все було значно складніше, ніж здавалося на перший погляд.

Якщо дивитися лише на ризики, Рейк мав рацію. Але була й інша сторона. Якщо ми, вирушивши на звичайну практику з доставки вакцини, по дорозі знайдемо джерело зараження і ще й зуміємо його зупинити, це вже буде зовсім інший рівень. У нашій справі з'являться унікальні дані, які серйозно вплинуть і на результат практики, і на загальні оцінки, і на майбутній розподіл після Академії. Тож бажання викластися на максимум я цілком розуміла.

З часом повторення одного й того самого мені швидко набридло. Підхопивши кинджали, я відійшла від табору, щоб розім'ятися.

Якщо чесно, цей спір я вважала безглуздим. Остаточне рішення все одно залишалося за Амбіодом, а судячи з нього, він уже все вирішив. Зв'язку з командуванням не було — отже, останнє слово було лише за капітаном.

Ще раніше я знайшла невелику площадку на вершині водоспаду. Можна сказати, просто на голові богині. Але в богів я не вірила, тож і поважати тут було нікого.

Хвіст нервово відбивав ритм об камінь, поки я намагалася вплести його в рухи бою. Уже не перший рік намагалася знайти йому хоч якесь застосування, але безрезультатно. Цей пухнастий придаток уперто відмовлявся приносити будь-яку користь.

Іноді мені здавалося, що єдине його призначення — дратувати мене під час тренувань. Шкода, що він не такий, як у Сіко: з гострим наконечником користі було б значно більше.

А от бронею я не могла натішитися.

Вона ідеально вписувалася в мій стиль бою — не сковувала рухів, а завдяки системі охолодження рятувала від місцевої спеки. У такому спорядженні можна було тренуватися годинами поспіль.

Кілька разів вона вже встигла врятувати мені життя.

Одного разу я натрапила на гніздо місцевих мурах — кожна була розміром майже з мою голову. Поодинці вони не становили великої загрози, але їхня сила була в кількості.

Тоді я тікала через хащі, намагаючись відірватися від переслідування, і зовсім не дивилася під ноги. На повній швидкості вилетіла просто в зарості отруйного шипшинника.

Рослина відреагувала миттєво.

Назустріч мені вистрелили десятки довгих голок.

Добре, що шолом був закритий.

Усі шипи відскочили від броні, навіть не залишивши подряпин.

Після того випадку я стала значно уважніше дивитися вперед.

Відпрацювавши останній комплекс тренувальної програми, просто впала спиною на кам'яну площадку й подивилася на небо.

Наді мною висіли два супутники Арконії.

Їхня пара виглядала напрочуд гармонійно. Наче вони завжди були поруч один з одним.

Цікаво, що зараз робить Лікардо?

Чим займається?

І чи сумує хоч трохи?

Піднявши руку з ехо-комом, я відкрила його останнє повідомлення.

«Повертайся живою. І не забувай, що в тебе завжди є я».

Воно прийшло перед самою посадкою, коли зв'язок із цивілізованими секторами ще працював.

Потім сигнал зник остаточно.

Думаю, на базі, куди ми прямуємо, зв'язок є. Способів відновити передачу даних між планетами вистачало. Проблема була лише в тому, що польові ретранслятори коштували шалені гроші або займали надто багато місця, щоб тягнути їх із собою на звичайну студентську практику.

Тож поки залишалося тільки чекати.

І сподіватися, що там, по той бік світлових років, у Лікардо все гаразд.

— Я тебе шукав!

У голосі Люка звучало стільки тривоги, що я навіть відкрила одне око.

Він стояв наді мною й заглядав просто в обличчя.

— Що сталося? Чому лежиш? Тобі погано?

— Люк, — зітхнула я. — Не так багато запитань одразу. Я просто відпочиваю.