Глава 33 - Сльози богині кохання

Люк:

— Ей, Овечка.

Почувши прізвисько яке давно не чув відірвався від свого рюкзака і підняв голову.

Амбіод стояв наді мною.

Сидів навпочіпки серед розкиданих речей і саме рився в сумці шукаючи батончики. На секунду навіть захотів підхопитися на ноги але одразу передумав. Він мені не старший куратор. Усього лише командир групи. До того ж я саме знайшов те що шукав.

Мовчки витягнув батончик відкрив упаковку і надкусив його.

Навіть мені самому це здалося трохи грубим. Капітан команди звертається до мене а я не те що не підвівся — ще й почав їсти.

Від важкого погляду Амба в мене загорілися щоки. Чи то від сорому. Чи то від самого погляду.

Серце чомусь пропустило удар.

— Я скинув тобі приблизний маршрут. Перевір його. Подивись чи він взагалі прохідний. Висновок чекаю до кінця польоту.

Розвернувшись він пішов у бік кабіни пілота. Ми мали злітати вже за кілька хвилин.

А я так і залишився сидіти з надкушеним батончиком дивлячись йому вслід.

— Схоже ви не ладите.

Здригнувся і обернувся. Урік стояв поруч так тихо що навіть не помітив коли він підійшов. Дуже високий. Неприродно худий для свого зросту. Абсолютно білі очі Лунаріума дивилися кудись крізь мене.

Якщо чесно раніше майже не бачив його в Академії. Можливо він просто вмів зливатися зі стінами.

Поспіхом проковтнувши шматок батончика відчув як той встав поперек горла. Закашлявся.

— Н-н-неправильне ковтання, — спокійно повідомив Урік. — Якщо їжа потрапить у дихальні шляхи особа втрачає свідомість приблизно за три-чотири хвилини через гіпоксію.

Перестав кашляти.

— Дякую. Дуже корисна інформація.

— Завжди будь ласка.

Урік кивнув так ніби справді щойно врятував мені життя.

Кілька секунд він дивився в той бік куди пішов Амб.

— То ви не ладите?

— Ладимо.

— Брешеш.

Кліпнув.

— Що?

— Коли він підійшов у тебе пульс підскочив приблизно на двадцять ударів за хвилину.

Запала тиша.

— Ти зараз серйозно?

— Я медик.

Урік знизав плечима.

— М-м-мене вчать помічати такі речі.

Після цього він активував щось біля скроні. Над його білими очима на мить спалахнули напівпрозорі символи. Креоімплант. Причому не дешевий цивільний варіант а одна з моделей доповненої реальності.

Ледь не присвиснув. Така штука коштувала більше ніж я бачив грошей за все своє життя. Схоже Урік був точно не з тих хто виріс у сирітському блоці на околиці міста.

А сам він уже повернувся до своїх записів залишивши мене наодинці з дуже дивним бажанням провалитися крізь підлогу корабля.

Важко зітхнувши підвівся. Спочатку хотів піти до Нейї. Вона сиділа за столом і зосереджено копирсалася в дронах час від часу щось друкуючи на екрані ехо-кома.

Вже зробив кілька кроків у її бік але раптом зупинився.

Погляд сам собою ковзнув до пілотської зони. Там у кутку кабіни стояв невеликий диванчик для другого пілота. А якщо він засне під час польоту? Думка була настільки безглуздою що сам мало не фиркнув. Амбіод міг не спати дві доби поспіль і все одно працювати краще за більшість курсантів.

Але ноги чомусь уже самі понесли мене до кабіни.

Усівшись на диванчик постарався зробити вигляд що просто відпочиваю.

Крізь скло ангара всередину проникало холодне світло прожекторів. Амб сидів за штурвалом. Його руки швидко ковзали над панеллю керування вводячи команди одну за одною. Голос спокійно доповідав диспетчеру про готовність до вильоту.

Наче це був звичайний навчальний політ.

Коли корабель почав повільно рухатися до стартового коридору помітив як його пальці трохи сильніше стиснули штурвал. Лише на секунду. Настільки коротко що інший мабуть навіть не звернув би уваги.

Але я звернув.

Потім пролунала команда диспетчера. Стеля ангара почала розходитися в сторони. За нею відкрилася безмежна чорна порожнеча космосу. Двигуни тихо загуділи.

Навіть не помітив моменту відриву. Просто раптом зрозумів що Академія вже залишилася позаду. Так плавно…

Не віддаючи собі звіту продовжував спостерігати за Амбом. Через якийсь час він мабуть відчув погляд і обернувся. Наші очі на мить зустрілися. Але він нічого не сказав. Лише повернувся до панелі керування і знову подивився на зорі за склом.

А я раптом зрозумів що вже кілька хвилин просто витріщаюся на свого командира. Чудово.

Щоб хоч якось себе зайняти розгорнув екран ехо-кома на всю ширину й відкрив маршрут.

Якщо вже Амб дав завдання — краще справді перевірити його поки не наробив ще більших дурниць.

Прокинувся від того що мене хтось поплескував по руці. Відкривши очі побачив Нейю. Вона була зібрана і насторожена. Сів і почав протирати обличчя.

Схоже після перевірки маршруту все-таки заснув.

— Де ми?

Голос після сну був хрипким а голова працювала погано. Зрозумівши мій стан Нейя лише кивнула вгору.

Піднявши голову завмер.

Над нами було не світло ламп Академії і не чорна порожнеча космосу. Справжнє небо. Неймовірного блакитного кольору. Крізь прозорий купол було видно Оріону — головну зорю галактики. Звідси вона виглядала значно меншою ніж на Фіалковій планеті де ми з Нейєю виросли. Зате обидва супутники були добре помітні.

Енок і Сонок.

Назви самі спливли в пам’яті. Під час підготовки до практики перечитав стільки інформації про Арконію що тепер навіть пам’ятав місцеві легенди. За однією з них Енок і Сонок колись були богами цієї давно покинутої планети.

Кілька секунд просто дивився вгору. А потім до мене нарешті дійшло. Ми вже прилетіли.

І тільки зараз підвівшись із диванчика помітив те чого не було видно поки сидів. Пілотський відсік займав майже всю передню частину корабля а невеликий диванчик був вбудований у бічну стіну за спиною Амба. Звідси бачив лише його панель керування та шматок космосу за лобовим склом.