Глава 32 - Наступна зупинка — Арконія

Дивилася на розкладені на ліжку речі й думала як усе це вмістити в рюкзак і чи є щось що можна залишити.

Втім вибирати було особливо ні з чого.

Провізію точно доведеться брати. Компактно запаковані поживні батончики кілька таблеток Преду — вони давали відчуття ситості майже на добу але використовувати їх дозволялося лише в екстрених випадках. Десяток пакетиків із поживним розчином тюбик загоювального крему кілька ампул регенератора зміна білизни запасний комплект форми.

Окремо лежало професійне спорядження. А найважливішим був невеликий холодильний контейнер який підтримував постійну температуру — саме в ньому зберігалася вакцина. Учора такі контейнери видали кожному члену команди.

Зрештою все ж примудрилася розкласти речі по відсіках рюкзака. Після цього одягла нову наноброню. Костюм ліг на тіло майже миттєво — матеріал сам підлаштувався під фігуру а вага практично не відчувалася. Волосся заплела в косу щоб не заважало під час переходу.

Якщо чесно зараз більше нагадувала якогось кіберсолдата ніж звичайну курсантку.

Аіша вилетіла на практику ще зранку. Нашій команді призначили виліт на обід тому часу залишалося небагато.

Коли пролунав сигнал біля дверей вирішила що це Люк.

— Відчинити, — кинула не обертаючись.

Сама в цей час закріплювала останні ремені спорядження.

Двері тихо роз’їхалися в сторони. Стояла спиною до входу тому коли чужі руки лягли на талію здригнулася від несподіванки. За мить долетів знайомий запах.

Лікардо.

— Уже зібралася?

— Так. Зараз тільки закріплю кинджали піду до ангара.

— Бережи себе.

Його підборіддя торкнулося плеча.

— Зв’язок там буде поганим. Але якщо з’явиться сигнал — чекаю повідомлення.

Усміхнулася.

— Добре.

Кілька секунд він мовчав.

— І ще. Після практики в нас буде одна важлива справа.

Насторожилася.

— Яка?

— Поїдеш зі мною додому. У батьків ювілей. Домовлюся про коротку відпустку. Вони хочуть із тобою познайомитися.

Завмерла. Познайомитися. З батьками.

— Це… не зарано? — обережно запитала.

— Ні.

Відповів так швидко ніби давно все вирішив.

— Ти ж моя дівчина.

Моя дівчина. Знову ці слова. А потім накрила зовсім інша думка. Якщо колись одружимося… то вони стануть і моєю родиною теж. Моїми батьками.

Від цієї думки раптом перехопило подих. Ніколи не мріяла про таке. Ніколи не уявляла себе принцесою дружиною героя чи кимось подібним. Але родина. Справжня родина. Мати дім куди можна повернутися. Істот які чекатимуть на тебе не тому що повинні а тому що ти своя. Яких можна буде назвати батьками.

Швидко опустила погляд.

Чомусь від самої цієї думки в грудях стало боляче. І водночас тепло. Настільки тепло що захотілося повірити. Повірити що одного дня це справді може стати реальністю.

— О, бачу вам видали «Стражів».

Його погляд ковзнув по броні.

— Бачив цю серію на виставці новітнього озброєння. На Академію виділили зовсім небагато комплектів тому дивно що саме ваша група їх отримала.

Знизала плечима.

— Не знаю. У корпусі забезпечення говорили щось про окреме розпорядження ректора.

Сказавши це раптом згадала Амба. Точніше його реакцію на слова про розпорядження ректора. Тоді вона не здалася мені дивною. І зараз я теж вирішила не забивати собі голову чужими справами.

Коли працівник корпусу згадав розпорядження ректора Амб навіть не здивувався. Не став перепитувати не поцікавився причиною і взагалі сприйняв усе так ніби саме цього й очікував. Тоді не надала цьому значення. Мало що могло бути в голові у нашого командира. Але тепер після слів Лікардо ця деталь чомусь знову згадалася.

Можливо Амб просто знав трохи більше за нас. А можливо я справді почала шукати таємниці там де їх не було.

— Ну добре. Не буду тобі заважати. Бачу ти зайнята.

Лікардо легенько поцілував мене в скроню і прибрав руки з талії.

Все ще стояла намагаючись впоратися з думками про майбутню зустріч із його родиною.

— Нейя.

— Мм?

— Повернися живою.

На цей раз у його голосі не було ні усмішки ні звичної впевненості. Лише серйозність.

Повернула голову.

— Звісно повернуся.

— Добре.

Він ще кілька секунд дивився на мене ніби хотів сказати щось іще але зрештою лише кивнув.

— Тоді до зустрічі.

Двері зачинилися за його спиною.

Відчуваючи як ліфт несе мене вперед нервово стискала руків’я пістолетів на стегнах.

Лише зараз мене наздогнала справжня хвиля хвилювання. А що якщо ми не впораємося? Що тоді? Відрахування з Академії вже не здавалося найстрашнішим варіантом. Перед очима знову спливли кадри заражених хижаків з брифінгу. А якщо ми загинемо?

Неприємний холодок пробіг уздовж спини.

За ці роки Академія стала домом. Місцем до якого звикла. Місцем де були друзі тренування лекції і звичне життя. Не хотілося втрачати все це навіть не дійшовши до кінця.

Саме в цей момент ліфт виніс мене в транспортний коридор. Прозора труба тягнулася крізь відкритий космос з’єднуючи різні секції Академії. Усередині неї рухалися платформи та ліфти а за прозорими стінами розкинулася безмежна темрява усіяна зорями.

Прямувала до західного сектора де розташовувався ангар військових кораблів. Кілька разів уже бувала там під час прискореного курсу пілотування але навіть зараз мимоволі затамувала подих.

Мабуть ніколи не звикну до цього видовища. Здавалося ніби не їдеш захищеним коридором а просто летиш крізь відкритий космос. Немов між тобою і безмежною порожнечею немає нічого окрім тонкого шару прозорого матеріалу.

Щоразу від цього видовища перехоплювало подих.

В ангарі панував справжній хаос. Техніки бігали між кораблями вантажні платформи перевозили контейнери а курсанти востаннє перевіряли спорядження перед вильотом.

Обійшовши величезний військовий штурмовик майже одразу помітила свою команду. Висока постать Меріта здіймалася над натовпом наче вежа. Поруч стояли Люк Амб і Рейк.