Глава 30 - Поки двері зачинені

Після того, як він мене поцілував, Лікардо ще кілька секунд дивився мені в очі. Погляду не відводила.

Думок у голові вихорилося стільки, що вони зливалися в один суцільний шум. Взагалі не розуміла, що зараз відчуваю і як тепер поводитися поруч із ним. Ще кілька хвилин тому він залишався моїм куратором — істотою, перед якою звітувала про успішність і від якої вислуховувала сухі зауваження. А тепер...

А тепер він став моїм першим поцілунком.

Не могла сказати, що це мені не сподобалося. Навпаки. Від його дотику всередині досі розливалося дивне, невідоме раніше тепло, і вперше за останні дні думки про карцер, холодну підлогу, спрагу й страх відступили кудись на задній план.

Але разом із цим повернулися й інші питання. Що тепер буде? Що сталося з розслідуванням? Чи знайшли справжнього вбивцю? Чи досі підозрюють мене? І чи взагалі дозволять повернутися до навчання?

Уже розкрила рот, щоб поставити бодай одне з них, коли Лікардо перевів погляд убік. Його ехо-ком тихо пікнув. Куратор швидко прочитав повідомлення, і вираз його обличчя ледь помітно змінився — не роздратування, а радше небажання відволікатися.

Важко видихнувши, він підвівся з краю капсули. Майже машинально поправив білий мундир, розгладжуючи рукав і вирівнюючи комір. Усе в ньому знову ставало таким, як завжди: стриманим, бездоганним, недосяжним. Ніби кілька хвилин тому він не цілував мене, і між нами нічого не змінилося.

На мить знову задивилася на нього. Високий, стрункий, із тією дивною аристократичною грацією, яка була властива лише чистокровним Ліанарумам. Навіть зараз, після всього, що сталося, Лікардо виглядав так, ніби повністю контролював і себе, і ситуацію навколо.

— Тобі теж варто привести себе до ладу, — спокійно сказав він.

Опустила погляд на власне вбрання. Лікарняна білизна, скуйовджене волосся... Ну так. Вигляд мала той іще.

— Навіщо?

Лікардо на кілька секунд затримав на мені погляд.

— Тому що на тебе вже чекають.

У грудях неприємно кольнуло.

— Хто?

— Капітан Грейн.

Усе тепло, що ще хвилину тому розливалося всередині, миттєво випарувалося. Знову допити. Знову розслідування. Знову необхідність доводити, що нікого не вбивала. Схоже, найважча частина цієї історії ще навіть не почалася.

Куратор ще раз окинув мене уважним поглядом — від світлого волосся до босих ніг, а потім затримав його на моєму обличчі.

— І ще дещо, Нейє.

Підняла очі.

— Те, що сталося тут, має залишитися між нами.

На секунду навіть не збагнула, про що він говорить. А потім згадала його губи, руку на своїй щоці, той поцілунок — і в грудях неприємно ворухнулося щось важке й липке.

«Що саме між нами?» — мало не вирвалося з язика.

Але вчасно проковтнула слова. Сама не знала відповіді. Я була його курсанткою. Він — моїм куратором. А все інше зараз здавалося надто заплутаним, щоб намагатися розібратися в цьому просто посеред медблоку.

Тому натягнула звичну маску спокою й повної байдужості:

— Звичайно. Все розумію.

Лікардо кілька секунд уважно дивився на мене, ніби оцінював відповідь, а потім ледь помітно кивнув — задоволено, наче почув саме те, що й очікував.

— Добре.

Він розвернувся й спокійно попрямував до виходу. Двері медблоку безшумно зачинилися за його спиною, і лише тоді дозволила собі важко видихнути. Чомусь після його відходу в палаті стало значно холодніше.

Втім, ненадовго.

Ще навіть не встигла потягнутися до форми, що лежала на сусідньому кріслі, коли двері різко розчинилися й до палати буквально влетів Люк. Очі палали, світлі кучері стирчали в різні боки, а вигляд у нього був такий, ніби останні кілька днів він узагалі не стуляв повік.

— Нейє!

Не встигла й слова мовити, як він уже опинився поруч, без церемоній схопив мене долонями за щоки й почав уважно розглядати обличчя, повертаючи мою голову то в один, то в інший бік.

— Ти що взагалі з собою зробила? Чому така худа? Чому бліда? Де ти була? І чому цей чурбан ніс тебе на руках?

— Люку... — спробувала перебити його, але голос зрадницьки хрипів.

— Ні, ти почекай! — він замахав руками, ледь не зачепивши медичну стійку поруч. Його довгі вуха нервово сіпалися, ховаючись у розкуйовджених світлих кучерях. — Тобі на себе в дзеркало дивитися страшно! Шкіра аж синя. Тебе що, не годували там взагалі? Поки я тут божеволів у секторі, тебе просто морили голодом?!

Мимоволі відвела погляд убік, розглядаючи білу кахляну підлогу, і цього виявилося цілком достатньо. Його хаотична паніка миттєво згасла, а обличчя витягнулося, посірівши від важкого розуміння.

— Нейє...

— Все нормально, — буркнула, намагаючись сховати тремтячі пальці під лікарняною білизною.

— Не бреши мені, — сказав він так тихо й глухо, що одразу стало зрозуміло: не повірив жодному слову. В Академії ніхто не вмів читати мене краще за нього.

Люк важко видихнув. Обережно, наче я була скляною, підхопив мене під лікті й допоміг сісти на край капсули. Голова миттєво закрутилася, тож сперечатися чи вириватися не стала. Коли він потягнувся до моєї форми, що лежала на сусідньому стільці, я перехопила грубу сіру тканину куртки.

— Сама вдягнуся.

— Звичайно, сама, — буркнув він, але навіть не подумав випустити форму з рук.

Зрозуміла, що заперечувати марно.

— Люку, облиш.

— Нейє, ти ледве сидиш.

Але саме в цей момент спробувала підвестися. Ноги виявилися ватяними, коліна підкосилися, і я з глухим зойком звалилася б назад, якби Люк миттєво не підхопив мене, притиснувши до свого плеча.

— Ага. Бачу, яка ти самостійна, — прохрипів він мені в маківку.

На його обличчі не залишилося й сліду від звичної усмішки. Лише злість — не на мене, а на когось іншого. Люк допоміг підвестися й міцно притримував за лікоть, поки я натягувала куртку.

— Де ти була? — запитав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.