Глава 30 - Поки двері зачинені

Після того як він мене поцілував, Лікардо ще кілька секунд дивився мені в очі. Дивилася у відповідь.

Думок у голові було стільки що зливалися в один суцільний шум. Взагалі не розуміла що зараз відчуваю і як тепер поводитися поруч із ним. Ще кілька хвилин тому він був моїм куратором. Істотою перед якою звітувала про успішність і слухала зауваження. А тепер...

Тепер між нами стався поцілунок. Мій перший поцілунок.

Не могла сказати що він мені не сподобався. Навпаки. Від його дотику всередині досі розливалося дивне тепло. І вперше за останні дні думки про карцер, про холодну підлогу, про спрагу і страх відступили кудись на задній план.

Але разом із цим повернулися інші питання. Що тепер буде? Що сталося з розслідуванням? Чи знайшли справжнього вбивцю? Чи досі підозрюють мене? Чи взагалі дозволять повернутися до навчання?

Вже відкрила рот щоб поставити хоча б одне з цих питань — але Лікардо раптом перевів погляд убік. Його ехо-ком тихо пікнув. Він прочитав повідомлення і помітила як ледь помітно змінився вираз його обличчя. Не роздратування. Швидше небажання відволікатися.

Лікардо важко видихнув і випрямився, піднімаючись із краю капсули. Кількома звичними рухами поправив білий мундир — провів долонею по рукаву, вирівняв комір, застібнув верхній ґудзик. Усе виглядало настільки природно ніби навіть після кількох годин безперервної роботи він залишався ідеальним представником свого роду.

На мить знову задивилася на нього. Високий. Стрункий. З тією дивною аристократичною грацією яка була властива лише чистокровним Лінаріумам. Навіть зараз після всього що сталося виглядав так ніби повністю контролює і себе і весь навколишній світ.

— Тобі теж варто привести себе до ладу, — спокійно сказав він.

Опустила погляд на себе. Лікарняна білизна. Скуйовджене волосся. Ну так. Вигляд був той ще.

— Навіщо?

Лікардо затримав погляд на кілька секунд.

— Тому що на тебе вже чекають.

У грудях неприємно кольнуло.

— Хто?

— Капітан Грейн.

Усе тепло що ще хвилину тому розливалося всередині миттєво випарувалося. Знову питання. Знову розслідування. Знову необхідність доводити що нікого не вбивала. Схоже найважча частина цієї історії ще навіть не почалася.

Лікардо ще раз окинув уважним поглядом — від світлого волосся до босих ніг, ніби перевіряв чи все на своєму місці. Потім затримався на обличчі.

— І ще дещо, Нейя.

Підняла очі.

— Те що сталося тут має залишитися між нами.

На секунду навіть не зрозуміла про що він говорить. А потім згадала його губи. Його руку на щоці. І поцілунок. У грудях неприємно ворухнулося щось важке.

— Що саме між нами? — мало не вирвалося.

Але вчасно проковтнула ці слова. Сама не знала відповіді. Була його курсанткою. Він був моїм куратором. А все інше виглядало занадто заплутаним щоб розбиратися з цим прямо зараз.

Тому натягнула звичну маску спокою і байдужості.

— Звичайно. Все розумію.

Лікардо кілька секунд уважно дивився ніби оцінював відповідь. Потім ледь помітно кивнув — задоволено, наче почув саме те що очікував.

— Добре.

Після цього розвернувся і попрямував до виходу. Двері медблоку безшумно зачинилися за його спиною. І тільки тоді дозволила собі важко видихнути. Чомусь після його відходу в палаті стало значно холодніше.

Але двері недовго залишалися зачиненими. Ще навіть не встигла потягнутися до форми що лежала на сусідньому кріслі — схоже хтось приніс новий комплект. І це було добре. Стару форму більше бачити не хотілося. Перед очима одразу спливли темні плями крові на білій тканині. Пам'ятаю як вона капала з розбитих кісточок коли годинами била в двері карцеру намагаючись докричатися до когось по той бік.

Двері різко розчинилися і до палати буквально влетів Люк. Очі палали, волосся стирчало в різні боки, а вигляд був такий ніби останні кілька днів взагалі не спав.

— Нейя!

Не встигла нічого сказати як він уже опинився поруч, схопив за щоки і почав уважно розглядати обличчя, повертаючи голову то в один бік то в інший.

— Ти що взагалі з собою зробила? Чому така худа? Чому бліда? Де ти була? І чому цей чурбан ніс тебе на руках?

— Люк...

— Ні, ти почекай. Тобі на себе в дзеркало дивитися страшно. Тебе що, не годували?

Мимоволі відвела погляд. І цього виявилося достатньо. Його обличчя миттєво змінилося.

— Нейя...

— Все нормально.

— Не бреши мені.

Сказав це тихо — але одразу зрозуміла що не повірив жодному слову.

Люк важко видихнув і вже значно обережніше допоміг сісти на край капсули. Голова ще трохи паморочилася тому сперечатися не стала. Потім він потягнувся за формою.

— Сама вдягнуся.

— Звичайно сама.

Сказав таким тоном що одразу стало зрозуміло — сперечатися марно.

— Люк.

— Нейя, ти ледве сидиш.

Відкрила рота щоб заперечити — але саме в цей момент спробувала підвестися і ледь не впала назад.

— Ага. Бачу.

На його обличчі не було звичної усмішки. Лише злість. Не на мене — на когось іншого. Люк допоміг встати і притримував за лікоть поки вдягалася.

— Де ти була?

— У карцері.

Його пальці на лікті стиснулися сильніше.

— Де?

— У карцері.

Кілька секунд у палаті стояла тиша.

— Чотири дні?

Мовчки кивнула.

— І тебе там тримали весь цей час?

Ще один кивок.

— І ніхто не додумався хоча б повідомити мене?

Його голос ставав дедалі тихішим. Занадто добре знала Люка щоб не зрозуміти — це набагато гірше ніж крик.

— Люк...

— Ні. Почекай. Намагаюся зрозуміти. Тебе підозрювали у вбивстві. Добре. Дурість але нехай. Але хто той геній який вирішив морити тебе голодом?

Опустила очі.

— Нейя.

— Не знаю.

— Нейя.

— Правда не знаю.

Він кілька секунд дивився — а потім раптом провів рукою по волоссю ніби переконувався що справді тут.