Глава 29 - Хто приносить воду

Рік промайнув швидше ніж я могла уявити. Лекції тренування польоти нескінченні практики і тонни конспектів злилися в один безперервний потік.

Настільки звикла до цього життя що почала вірити: так буде завжди. Прокидатися під сирену підйому бігти на лекції сваритися з викладачами через оцінки годинами пропадати на полігонах і зустрічати вечори в компанії друзів.

Але достатньо однієї події щоб перевернути весь світ догори дриґом. І для мене така подія настала. Вона розділила моє життя на «до» і «після».

Стояла в ліфті чекаючи поки він підніме мене на житлові поверхи після лекції у звіринці.

Здавалося що вся провоняла запахом норксів. Ці неймовірно дрібні гризуни були одними з найогидніших створінь яких я бачила за останній рік. Маленькі верескливі і з незрозумілої причини обожнювали жити у власному лайні будуючи там цілі гнізда. Від одних лише спогадів про сьогоднішнє заняття передернула плечима.

Почала перебирати браслети на руках. До кінця навчального року залишалося всього три тижні.

В академії вже майже ніхто не говорив про лекції чи іспити. Усі обговорювали практику. Спочатку пів року групових завдань. Потім індивідуальні. Нас мали розділити на команди й відправити виконувати реальні завдання під наглядом кураторів. Хтось нервував. Хтось радів. Були й ті хто вже почав приймати ставки на те хто першим повернеться з практики з доганою.

Ліфт тихо зупинився. Двері роз'їхалися в сторони.

Швидко звернула до найближчої вбиральні. Не могла більше терпіти цей запах.

Здавалося він в'ївся в форму волосся і навіть у шкіру. Хотілося хоча б помити руки і переконати себе що норксів більше немає ніде поблизу.

У вбиральні стояла тиша. Не та звичайна тиша яка буває між лекціями коли всі ще на заняттях. Інша. Неприємна.

Пройшла всередину і вже хотіла підійти до раковини коли помітила ноги що стирчали з-під дверцят однієї з кабінок.

Спочатку навіть не звернула уваги. А потім зрозуміла що вони лежать якось неправильно. Незвично. Неприродно.

Завмерла. Кілька секунд просто дивилась на них. Потім повільно зробила крок вперед. Ще один.

Чомусь одразу захотілося розвернутися і піти. Покликати когось. Будь-кого. Але ноги вже самі несли мене до кабінки. Ступала тихо наче боялася сполохати якогось хижака. Або просто боялася побачити те що лежало за дверима.

Серце почало калатати швидше.

Зупинившись поруч нарешті побачила її. Дівчину-соліріанку. Доволі миловидну.

Одразу впізнала. На першому курсі вона сиділа за кілька рядів позаду мене на вищій математиці. Майже завжди сміялася. Часто крутила волосся на пальці під час лекцій і постійно будувала очі хлопцям. Ходили чутки що вона шукає собі вигідного нареченого ще до випуску. Дурні чутки. Зараз це вже не мало жодного значення.

Бо її очі були відкриті. І вона зовсім не рухалася.

Очі широко розкриті від невір'я. З куточка губ стікала тонка цівка крові. Зіниці не рухалися.

У грудях стояв важкий клубок. Присіла поруч навпочіпки.

Хотілося перевірити. Торкнутися її обличчя зрозуміти чи тепла вона ще. Може помиляюсь. Може це не смерть. Може ще можна допомогти.

Вже потягнула руку до її щоки коли двері вбиральні різко відчинилися. Усередину увірвався шум голосів і сміх. Машинально озирнулася.

На порозі стояли три дівчини з першого курсу. Ми кілька секунд просто дивилися одна на одну. Вони на мене. Я на них.

А потім до мене дійшло як ця картина виглядає зі сторони. Сиджу над трупом і тягну до нього руки. Капець.

Усмішки миттєво зникли з їхніх облич. Одна зблідла так сильно ніби сама зараз втратить свідомість.

— Вона вже була мертва коли я зайшла, — швидко сказала я.

Вже в ту ж секунду зрозуміла наскільки безглуздо це прозвучало.

Дівчата продовжували дивитися то на мене то на тіло. Одна з них різко втягнула повітря в легені відкрила рот — і на всю вбиральню пролунав такий вереск що у мене аж задзвеніло у вухах.

У ту ж секунду величезний механізм академії прийшов у рух. Здавалося всі стражі яких раніше навіть не помічала і сприймала як частину інтер'єру раптом ожили. Мене відтягнули від тіла. Почали ставити питання. Потім кудись повели. Все відбувалося настільки швидко що навіть не встигала осмислити те що відбувається.

Не пручалася.

А навіщо? Тікати з космічної станції було нікуди. Була впевнена що скоро все з'ясується. Вони перевірять записи. Опитають свідків. Знайдуть справжнього винуватця. І все стане на свої місця.

Саме тоді вперше дізналася про підвальні рівні академії. І про карцери. Їх було всього десять. Мене завели в останній. Просто штовхнули всередину зачинили двері і пішли.

Тоді ще не знала що наступні чотири дні сюди ніхто не зайде.

Перший день минув майже спокійно. Сиділа біля дверей і прислухалася до кожного кроку в коридорі. Варто було комусь пройти повз як серце починало битися швидше.

Зараз. Ось зараз двері відчиняться. Сталася помилка. Вони перевірили записи. Знайшли справжнього винуватця.

Навіть кілька разів підводилася на ноги поправляла форму і готувалася виходити. Але кроки щоразу віддалялися. Двері залишалися зачиненими.

До вечора все ще була впевнена що завтра випустять. Люк напевно вже шукає мене. Він же знає що я не могла нікого вбити. Та й Аіша давно б підняла галас. Вони просто ще не розібралися.

На другий день почала з'являтися злість. Не на тих хто замкнув. На всіх.

На Люка. На Аішу. На куратора. Де вони взагалі? Невже ніхто не помітив що я зникла? Невже ніхто не прийшов запитати що сталося?

Стукала у двері кричала вимагала пояснень. Потім уже просто била по металу кулаками.

Знала що це безглуздо. Знала що ніхто не почує. Або почує і не прийде — що ще гірше. Але зупинитися не могла. Поки б'єш — здається що щось робиш. Що ти ще тут. Що ще існуєш.