Глава 28 - Мовчки

Ми сиділи біля озера. Це місце завжди відрізнялося від решти академії. Ніби шматочок якоїсь далекої планети вирвали з природного середовища й перенесли сюди — у холодні металеві надра величезного космічного корабля що дрейфував десь серед зірок.

Іноді мені було цікаво чому сюди майже ніхто не приходить. Чому на перервах тут не товпляться курсанти не чути сміху чи суперечок. Наче про це місце просто забули.

Вдихнула на повні груди. Повітря тут було іншим. Чистішим. Без того ледь помітного металевого присмаку який переслідував нас по всій академії. З часом до нього звикаєш настільки що перестаєш помічати — але варто потрапити сюди і одразу розумієш наскільки він насправді дратує.

Десь неподалік тихо журчав фонтан. Було спокійно. Навіть занадто.

Люк лежав головою в мене на колінах а я машинально перебирала пальцями його кучері. Здається він заснув. Спочатку майже годину виговорювався а потім просто відключився посеред розмови.

Останнім часом його найбільше хвилював Амб. За словами Люка той майже перестав з'являтися в кімнаті. Якщо й заходив то лише забрати якісь речі. Мовчки. Ніби Люка там узагалі не існувало. Ніби він був частиною меблів причому не найулюбленішою.

— Каже дивиться на мене так ніби я його дратую самим фактом свого існування, — скаржився Люк ще кілька хвилин тому.

Тепер же мирно сопів поклавши голову мені на ноги. Подивилась на спокійне озеро.

Цікаво де Амб узагалі спить. Не схоже що він ночує в кімнаті. Не схоже навіть що він там буває достатньо довго щоб нормально відпочити. Враховуючи кількість часу яку він проводить на тренуваннях — він або навчився не спати взагалі або знайшов собі якесь інше місце.

Навантаження цього року значно зросло. Сьогодні вперше літала. Так нас учили літати. Викладачі одразу пояснили що професійними пілотами ми навряд чи станемо але викрасти чужий транспорт підняти його в повітря і дістатися потрібної точки ми зобов'язані вміти.

Чесно кажучи мені сподобалося. Спочатку було страшно. Особливо коли під тобою раптом зникає земля а керування опиняється у твоїх руках. Але дуже швидко страх змінився захопленням. У цій машині відчувалася неймовірна сила. Варто було лише трохи потягнути штурвал і кілька тонн металу слухняно виконували твою волю. Було в цьому щось п'янке.

Після такого дня хотілося тиші. Саме тому ми з Люком зустрілися тут.

Поки він спав вирішила повторити матеріал. Намагалась вчитися при кожній вільній нагоді — з таким розкладом інакше було не вижити. Найважче давалося галактичне право. Сотні законів. Тисячі поправок. Окремі кодекси для різних секторів Союзу.

Вже кілька разів серйозно думала попросити допустити мене до проходження цього предмету через науковий сон. Але щоразу коли згадувала про побічні ефекти всередині все холо.

Повертаючись уже темними коридорами академії які освітлювалися лише м'якими смугами нічного підсвічування ми не одразу помітили компанію курсантів що сиділа в одній із зон відпочинку. Кілька диванів столики напівпорожні стакани з автоматів і ліниві розмови. Ми не звернули на них особливої уваги й просто пішли далі.

— Ой а хто це тут у нас?

Голос впізнала одразу. Сарів. Спеціально запам'ятала його обличчя після минулої зустрічі й останні два тижні старанно уникала будь-яких контактів. На жаль сьогодні удача вирішила взяти вихідний.

— О хлопці дивіться. Це ж Люк.

Моргнути не встигла як нахабник уже стояв перед нами. Троє його дружків спрацювали ще швидше. Мене різко притиснули до стіни так що не могла навіть нормально розвернутися. Спроба вирватись нічого не дала. Цього разу вони були готові.

Між чужими плечима бачила лише Люка і Саріва. Той нахилився до нього й почав щось шепотіти на вухо. Шкода що не чула слів.

Люк виглядав напрочуд спокійним. Стояв зі схрещеними на грудях руками й мовчки слухав. Не боявся. Не злився. Принаймні зовні. Лише я помічала напружену спину і те як час від часу смикалися його вуха. Посмішка при цьому не сходила з обличчя. І схоже саме це починало злити Саріва найбільше.

Він випрямився подивився Люку прямо в очі а потім узяв його за підборіддя і змусив підняти голову.

Від власного безсилля мене буквально трусило. І чому залишила кинджали в боксі? Хотіла спокійно прогулятися. Геніальне рішення. Тепер доведеться запам'ятати: хоча б один пістолет завжди має бути при мені.

Сарів зло щось прошипів просто йому в обличчя.

І саме в цей момент коридором рознеслися кроки. Спокійні. Впевнені. Розмірені. У раптовій тиші вони звучали напрочуд голосно.

Через спини курсантів не було видно хто саме наближається. Але чомусь раптом стало зрозуміло що зараз хтось дуже сильно пошкодує про цю зустріч.

Відчувши як мене різко відпустили аж видихнула з полегшенням. Всі інші привітали старшого за званням. Коли виглянула з-за широких спин побачила Лікардо. Він стояв і з насупленим обличчям оглядав усіх. Коли ж помітив мене погляд його став ще важчим.

Чомусь свого куратора зараз рада була бачити.

— Що тут відбувається. Що за збора в такий пізній час.