Глава 26 - Остання ніч фестивалю

Помішувала якийсь неймовірно солодкий коктейль що світився рожево-блакитними смугами. Після третього ковтка стало зрозуміло — пити це неможливо. Здавалось сюди висипали весь цукор галактики. А от Люкові подобалось. Він вже майже допив свій стакан і виглядав абсолютно щасливим.

Кафе яке він обрав ідеально вписувалось в атмосферу другого дня фестивалю. Високі панорамні вікна виходили просто на головний стадіон міста. Вздовж стін тягнулись неонові смуги синього й фіолетового світла які відбивались у чорній підлозі ніби вода. Над барною стійкою крутились голографічні афіші майбутніх концертів а з колонок ледь чутно грали популярні хіти виконавців що виступали сьогодні. Навіть офіціанти виглядали так ніби щойно зійшли зі сцени — яскравий макіяж світні аксесуари та костюми що переливались усіма кольорами.

Відставила стакан подалі й перевела погляд за вікно.

Другий день фестивалю був у самому розпалі. Перший день належав маскам. Другий — свободі. Третій завершувався великим балом і урочистим зняттям масок. Сьогодні все місто перетворилось на один величезний концертний майданчик. Найвідоміші музичні гурти Союзу та сусідніх секторів з'їхались сюди щоб дати виступи. На площах проходили вогняні шоу над містом літали рекламні голограми артистів а з різних районів долинали звуки музики.

Особисто хотіла піти дивитись вогняне шоу. Але Люк заявив що цей концерт пропускати не можна. Саме тому з самого ранку він тягав мене по магазинах і безжально забракував майже весь одяг що купили вчора.

Тому зараз сиділа у високих світних черевиках і неоновому костюмі що переливався рожевими синіми та фіолетовими відтінками. Не відчувати себе ліхтарем не виходило. Особливо коли кожен рух супроводжувався новими відблисками на тканині.

— Ми скоро залишимось без авіків якщо й далі будемо так їх витрачати, — пробурмотіла.

— Нейє це фестиваль. Його не можна пропустити. Це емоції. Спогади. Навіщо ще потрібні авіки як не на таке?

— На щось корисне.

— Нудна ти істота.

— Практична.

Люк лише усміхнувся. Добре що й сам виглядав не краще. На ньому була темна неонова куртка з голографічною назвою гурту на спині — літери постійно змінювали колір і плавно рухались по тканині. Навіть штани світились тонкими лініями вздовж швів. Тож якщо була ліхтарем то він був цілою рекламною вивіскою.

Люк одним ковтком допив коктейль і різко підвівся.

— Ідемо!

— Куди?

— Нейє концерт почнеться за десять хвилин!

Важко зітхнула й піднялась слідом. Поправила короткий топ який так і намагався відкрити живіт більше ніж хотілось би. Краще б вдягнула те чорне худі яке купили сьогодні. Затишне. Тепле. Нормальне. Але коли запропонувала цей варіант Люк заявив що особисто його спалить. І судячи з виразу обличчя тоді — зовсім не жартував.

Взявши за руку він потягнув до виходу. Потік гуманоїдів рухався в тому ж напрямку. Чим ближче підходили до стадіону тим сильніше відчувалась музика. Бас вже біля входу бив по грудях і віддавався в ребрах легкою вібрацією. Натовп навколо сяяв тисячами кольорів — неонові куртки світні сукні голографічні плащі. Здавалось весь стадіон світився ще до початку концерту.

Подивилась на нескінченну чергу попереду й тихо зітхнула.

Сподіваюсь переживу це випробування.

Як виявилось концерт був лише початком. Після кількох годин музики натовпу світла прожекторів і нескінченних стрибків під сценою почувалась так ніби з мене витягнули всі сили. Голова ще гуділа від басів а у вухах час від часу лунали уривки останньої пісні. Люк же виглядав так ніби щойно прокинувся після чудового сну.

— Ну що? Казав же вони неймовірні!

— Зараз впаду.

— Це називається культурне збагачення.

— Це називається виснаження.

Але на цьому другий день фестивалю закінчуватись навіть не збирався.

Наступною розвагою були нічні перегони. І ось тут раптом зрозуміла що все-таки люблю цей день.

Траса проходила просто між хмарочосами. Величезні антигравітаційні кільця світились у небі позначаючи маршрут а тисячі гуманоїдів займали трибуни й дахи сусідніх будівель. Внизу мерехтіли вогні міста над головою пролітали рекламні дрони а в повітрі висіло передчуття старту.

Коли пролунав сигнал десятки аеромобілів одночасно зірвались вперед. Не поїхали. Саме зірвались. Наче хтось випустив з рук зграю хижих птахів. Машини миттєво набрали швидкість залишаючи за собою довгі кольорові сліди світла. На поворотах вони пролітали так близько одна від одної що весь натовп одночасно затримував подих. Іноді здавалось ще секунда — і зіткнуться але в останній момент пілоти вирівнювали машини й проскакували буквально в кількох сантиметрах один від одного.

Вітер бив в обличчя навіть тут на трибунах. Навколо кричали вболівальники миготіли голограми команд хтось розмахував прапорами а над трасою раз по раз спалахували феєрверки.

Сама не помітила як почала кричати разом з усіма.

— Хлюпса тобі в аеродвигун лівіше бездарний квіппі!

— Нейє він тебе не чує.

— А раптом чує?!

Люк лише розсміявся.

Черговий аеромобіль майже вертикально пірнув між двома вежами змусивши весь стадіон вибухнути криками захвату. Серце калатало від адреналіну. Ось це розуміла. Швидкість. Ризик. Нічне місто під ногами. І відчуття що будь-якої миті щось може піти не так.

Можливо саме тому до кінця перегонів вже стояла на ногах і кричала не тихіше за Люка. І якщо концерт забрав усі сили то перегони якимось дивом повернули їх назад.

Більшу частину наступного дня просто проспали відсипаючись після божевільної ночі. Прокинувшись сонно глянула на годинник і зрозуміла що вже вечір. Судячи з порожньої кімнати Люк кудись пішов. Напевно знову шукав чергову пригоду або щось смачне.

Згадавши про ту величезну ванну що стояла посеред номера — за всі дні так і не знайшли на неї часу — вирішила нарешті скористатись моментом. Набрала гарячої води вилила трохи ароматної піни з однієї з місцевих пляшечок. Вже за хвилину поверхня вкрилась густою білою шапкою.