Глава 24 - Елісар

— Ти готова? — запитала мене Аіша, крутячись перед дзеркалом і вкотре перевіряючи, як на ній сидить парадна форма.

— Не знаю. Я вже хвилин двадцять намагаюсь зробити на голові хоч якусь подобу порядку.

Чомусь сьогодні волосся категорично відмовлялось мене слухатись.

Аіша глянула на мої страждання, потім рішуче взяла мене за плечі й підвела до дзеркала на своїй половині кімнати.

— Сідай.

Вона вказала на невелике крісло, вмонтоване в стіну.

— Я сама впораюсь.

— Бачу, я, як ти впораєшся.

Я вже відкрила рот, щоб заперечити, але Аіша тільки фиркнула.

— Хоч у мене й немає власного волосся, зате дещо вмію. Раніше жила в кімнаті з однією Ліанарумкою. Не знаю, чи пам'ятаєш її. Завжди ходила з таким виглядом, ніби весь світ винен їй гроші.

Похитала головою.

— Ні.

— От і я намагалась забути. Але вона навчила мене плести волосся. Тож давай спробуємо. Може, щось і вийде.

Заперечувати вже не було сенсу.

Я слухняно сіла й почала розглядати власні коліна, поправляючи складки на формі, яких там і близько не було. Хвіст сам собою ліниво звісився з крісла — і теж нікуди не поспішав.

Аіша возилась довго.

Дуже довго.

Нарешті відступила на крок і задоволено посміхнулась.

— Готово. Дивись.

— Ні, я вірю тобі на слово, що там усе чудово.

Я вже збиралась підвестись, навіть не глянувши в дзеркало, але Аіша безжально натиснула мені на плечі.

— Сидіти. Я старалась.

Вона взяла мене за підборіддя й повернула голову до дзеркала.

Я завмерла.

Волосся й справді виглядало незвично. Десятки тонких косичок переплітались між собою. Передні пасма Аіша зібрала нагору й красиво закрутила, створивши складний візерунок.

Нічого подібного на собі я ще не бачила.

Якусь мить просто дивилась. Не намагаючись знайти, що не так. Не підраховуючи недоліки.

Просто дивилась.

Заплющила очі.

— Ну… доволі непогано.

— Не заплющуй!

Аіша насупилась.

— Подивись нормально. Бачиш, як у тебе одразу обличчя витягнулось? Ти неймовірно гарна.

Ображати її не хотілось. Тому я змусила себе ще раз подивитись у відображення.

Помітивши це, Аіша одразу засяяла.

— От бачиш! Яка красуня!

Вона підняла мене на ноги й стала позаду, тримаючи за плечі, ніби відчувала, що я будь-якої миті спробую втекти.

— Подивися на себе. Яка фігура. Які великі очі. Ти взагалі не схожа на мене.

Від її слів захотілось знову заплющити очі, але я стрималась.

Не думаю, що вона намагалась мене образити.

— Та ти й так гарна, — продовжила Аіша. — Просто в тебе вийшла якась несправедлива суміш двох рас. Ти ніби взяла від кожної найкраще.

Вона задумливо провела пальцем по одній із косичок. Потім поглядом ковзнула нижче — на хвіст, який мирно лежав на підлозі.

— І хвіст у тебе теж. Я б теж не відмовилась.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Дуже зручна річ, мабуть.

Не стримала сміху.

— Іноді заважає.

— Та ну. Виглядає чудово.

Вона знизала плечима.

— Іноді я навіть заздрю твоєму волоссю. Серйозно. Думаю, мені б таке теж пасувало.

— Ну що, йдемо?

Аіша хлопнула рукою по сумці, що лежала на її ліжку.

— Вже не можу дочекатися. Пірс казав, що зняв будиночок десь біля моря. Але де саме — не сказав. Хоче зробити сюрприз.

Вона мрійливо усміхнулась.

— Нарешті поплаваю.

Потім озирнулась.

— А ви з Люком куди летите? Теж якийсь романтичний відпочинок?

Мало не спіткнулась на рівному місці.

— Що?

— Ну а що?

Здивовано кліпнула.

— Ми не пара.

— Серйозно?

— Серйозно.

Аіша виглядала так, ніби щойно дізналась, що вода мокра.

— Але ви ж постійно разом. І за руки ходите.

Не стримала усмішки.

— Люк мені як брат. Я ніколи навіть не думала про нього як про чоловіка.

На мить замовкла.

— А за руки триматись…

Плечі самі ледь здригнулись.

— Це ще з притулку залишилось. У холодні вечори ми часто так сиділи. Просто щоб було тепліше. Напевно, звичка так і залишилась. Іноді досі хочеться відчути чиєсь тепло поруч.

Кілька секунд Аіша мовчала. Потім важко зітхнула.

— Розумію.

У її голосі прозвучало стільки смутку, що мимоволі подивилась на неї уважніше.

Аіша тільки усміхнулась. Трохи сумно.

— Притулок залишає дивні звички.

Із цим важко було сперечатись.

— До речі, я вчора чула, як ти жалілась через симулятор. Казала, що третя спроба має бути останньою. Все вийшло?

— Так. Справилась.

Трохи вимучено усміхнулась.

— І як?

— Не те щоб дуже важко. Просто симуляція не давала виправляти помилки. Варто було десь серйозно прорахуватись — і тебе одразу викидало.

— Тобто одна помилка — і все спочатку?

— Саме так.

— Жах.

Аіша співчутливо похитала головою.

— Тепер розумію, чому ваша група останні два дні ходила така замучена.

— Не перебільшуй.

— Та ну. Навіть Люк учора виглядав так, ніби його всю ніч ганяли по полігону.

Не стримала усмішки.

— Його й ганяли.

— От бачиш.

Аіша хитро примружилась.

— А ти ще й куратора захищаєш.

— Та не такий він уже й страшний, — вирвалось.

Аіша одразу примружилась ще сильніше. Небезпечний погляд. Саме такий буває в істот, які щойно почули щось дуже цікаве.

Вийшли з боксу й швидко рушили коридором. На церемонію запізнюватись не хотілось.

— Ага.

Вже зрозуміла цей тон.

— Що «ага»?

— Значить, у Люку ти чоловіка не бачиш, а в кураторі бачиш.

Мало не перечепилась об власну ногу.

— Що?!

— О-о-о…

Аіша розплилась в усмішці.

— Невже він тобі подобається?

— Хто? Куратор?

Навіть сповільнила крок. І справді замислилась.