Глава 23 - Старі борги

Амбіод стояв у строю й дивився на випускників.

Величезна зала сяяла білим каменем і золотими візерунками. Навколо лунали промови. Оплески. Привітання.

Для багатьох це був особливий день. Для нього — лише перший крок.

Батько часто розповідав як колись навчався тут. Казав що одного дня й Амбіод обов'язково стане найкращим. Змалку готував його до вступу в академію.

Що ж. Він вступив. Перший рік закінчився.

Усі навколо виглядали задоволеними. Наче зробили щось справді важливе.

Рік. Минув уже цілий рік. Дивно. Колись навіть не був упевнений що проживе стільки.

Погляд ковзнув по сцені. По викладачах. По офіцерах. По випускниках.

Цікаво. Чи пишався б ним батько? Побачивши його тут. У формі. Серед курсантів однієї з найкращих військових академій сектору. Напевно. Від цієї думки стало гірко. Бо батька тут не було. І ніколи вже не буде.

Стиснув щелепи.

Його життя давно перестало належати йому самому. Воно належало минулому. Тому дню. Тим хто забрав у нього все. І поки вони живі — не має права забути. Не має права зупинитися.

Десь на іншому кінці зали помітив Люка. Той стояв у строю й користуючись тим що викладачі дивляться на сцену — підморгував Нейї.

Ледь помітно фиркнув. Ідіот.

Втім одна думка все ж промайнула. Парадна форма сиділа на Люку так само ідеально як і на ньому.

Одразу повернув погляд до сцени. Не про те він зараз мав думати. Зовсім не про те.

Церемонія закінчилась досить швидко.

Дочекався поки натовп почне розходитись і попрямував до виходу із зали. Ніхто з ним особливо не балакав — і добре.

Сьогодні не той день для розмов.

Попереду були перші звільнення. Більшість курсантів вже обговорювали хто куди летить і чим збирається займатися.

Сам мріяв тільки про одне. Тишу. І щоб ніхто не чіпав хоча б кілька годин.

Перед виходом усім надійшло службове повідомлення. На його ім'я було створено особистий рахунок — три сотні авіків для особистих витрат під час звільнення.

Три сотні. Мимоволі промайнула думка — колись витрачав стільки за один вечір у клубі. Навіть не помічав. Тепер це майже вся стипендія.

Як пояснювалось у повідомленні — перша практика нарахування стипендії курсантам із притулку. Керівництво вважало що для більшості вихованців таких коштів має вистачити на перший час.

Для більшості вихованців має вистачити. Дякую за турботу.

Лише ковзнув поглядом по тексту й закрив повідомлення. Зараз хвилювали зовсім інші речі.

Вийшовши в коридор одразу помітив Пріму. Точніше вона помітила його першою. На її обличчі миттєво розквітла така широка посмішка що стало не по собі.

На секунду навіть промайнула думка звернути в інший коридор і просто зникнути. Академія велика. Можливо пощастило б. Але плече досі глухо німіло після поранення. Бігати хотілося найменше. Тому стоїчно прийняв свою долю.

Пріма вже прямувала до нього. Швидко. Занадто швидко. Вона була Шахі. Висока. Яскрава. З довгим темним волоссям і хижими золотистими очима.

Про неї ходило стільки чуток що давно перестав розбиратися які з них правдиві. Хоча одна повторювалась особливо часто. Пріма абсолютно не вміла поводитись спокійно поруч із симпатичними Шахі. Чомусь останнім часом вирішила що Амбіод теж входить до цієї категорії. На жаль.

— Амб! — життєрадісно вигукнула вона. Наче були давніми друзями.

Мовчки подивився на неї. Навіщо вона взагалі підходить. Завжди навіщо.

Пріма поправила волосся й відкрила ехо-ком.

— Так важливе питання.

— Невже?

— Куди летиш на звільнення?

Підозріло примружився.

— Навіщо тобі?

— Бо мені потрібно знати на який шатл тебе записувати.

Вона усміхнулась ще ширше.

— Це моя робота.

Не повірив. Анітрохи. Але ехо-ком у її руках справді показував список курсантів і маршрути польотів. Схоже цього разу говорила правду. Що було навіть трохи розчаровуюче.

— Планета Шахікат. Місто Міріт, — коротко відповів.

Пріма здивовано кліпнула.

— Ого. Неочікувано.

— Чому?

— Просто… це ж не курорт і не популярний маршрут.

На мить відвів погляд. Саме там народився. І саме там загинула його родина.

— Мені потрібно туди, — сказав рівним голосом.

І більше нічого пояснювати не став.

Пріма кілька секунд мовчки дивилась на нього. Іноді люди відчували коли краще не питати далі. Цікаво чи вона з таких.

— Знаєш Амбе…

Вже відчув наближення проблем.

— Що?

— Ти зовсім не вмієш підтримувати розмову.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А шкода.

На диво Пріма розсміялась.

Важко зітхнув. Щось у ній все ж було. Схоже швидко позбутися її сьогодні не вийде.

Попрощавшись із Прімою нарешті дістався свого боксу. Відчинивши двері одразу зрозумів що щось не так. У кімнаті було надто пусто.

Кілька секунд стояв посеред приміщення намагаючись зрозуміти чого саме бракує. Потім погляд ковзнув до сусідньої частини кімнати.

Порожньо. Речей Люка не було. Ні одягу. Ні розкиданих дрібниць. І взагалі нічого що нагадувало б про його присутність. Навіть тієї дурної чашки яку він завжди залишав на підвіконні.

Лише на мить замислився над цим — але швидко викинув думку з голови. Люк вже вирушив у своє звільнення. Нічого дивного. Зовсім нічого дивного.

Поставив сумку на ліжко й почав збирати речі. Шатл відправлявся менш ніж за годину.

Закінчивши збори залишив бокс і попрямував до посадкових платформ.

Дорогою помітив Пірса та Аішу. Судячи з валіз і задоволених облич теж вирушали у відпустку.

Пощастило їм. Є куди їхати разом.

Кивнув їм на знак привітання й рушив далі.