Глава 21- Зачистка

Сидячи біля вогню прочісувала волосся пальцями — намагалась висушити.

На вигляд — звичайне багаття. Золотаві язики полум'я ліниво танцювали в темряві відкидаючи теплі відблиски на обличчя курсантів. Але насправді воно не потребувало дров не випускало диму й не залишало попелу. Десь під землею працював невеликий генератор який створював потік гарячої плазми надаючи йому вигляд справжнього вогню.

Технології давно навчились замінювати вогонь. Але виглядало все одно затишно.

Якби розпалили тут справжнє багаття — капітан Грейн спустив би з нас шкуру. Перед очима одразу виник його суворий насуплений погляд.

— Живий вогонь? Ви серйозно? Хочете щоб у радіусі кількох кілометрів усі знали де розташувались? Легше вже в рупор прокричати свої координати.

Мимоволі всміхнулась. Подобався мені капітан. Його різкий характер прямолінійність і дивна звичка ховати турботу за постійним бурчанням. Ніби постійно намагався чогось навчити — але вперто не хотів показувати що йому не байдуже.

Дивлячись на вогонь раптом зловила себе на дивній думці.

Хотілося б мати такого батька.

Усмішка повільно згасла.

Цікаво яким був справжній батько? Судячи зі слів капітана — одним із солдатів охорони принцеси. Чи кохав він її? Чи любив мене? Чи просто виконував наказ. Що ним рухало? Яким він був? І сама принцеса… Чи вміла вона любити когось окрім себе?

Потерла обличчя й постаралась очистити голову від зайвих думок. Озирнулась.

Хтось вже спав. Кілька курсантів ходили туди-сюди оглядаючи округу — схоже чергові яких призначив Пірс.

Цікаво що він обрав поставити на чергування курсантів раси Шахі а не Сіко. Напевно сам розуміє всі переваги Шахі в лісі — їхній слух і спостережливість тут куди корисніші.

Хтось сидів і сміявся на весь ліс жартував і веселився ніби вийшов на прогулянку.

Хіба не розуміють що це не похід а небезпечна планета. Ми вже давно зрозуміли куди нас занесло. Планета Чаросі — відома своїми шахтами та вулканами. Але вони знаходились на іншому континенті. Цей — незаселений. Заповідник через унікальну флору — деревам тут сотні тисяч років. І хижаків тут вистачало. Тому сміятися на весь ліс було не найкращою ідеєю.

Почувши як десь у темряві кущі з тріском розсуваються під чиїмись ногами — різко схопилась. Пістолети вже були в кобурах на стегнах — за секунду опинились у руках. Направила дула в темряву.

Навколо миттєво піднялись ще кілька курсантів. Хтось вихопив кинджал. Хтось підняв гвинтівку. Розмови біля багаття стихли.

Зарості знову затріщали.

Першим із темряви вийшов Люк. З піднятими руками. На його світлій футболці темніли плями крові.

Всередині все похололо.

А потім із кущів показався Амбіод. Йшов повільно — занадто повільно. Навіть у світлі багаття було видно що кожен крок дається через силу. Проте рукояті клинків усе ще стискав у руках.

Мимоволі перевела погляд на його плече — і ледь стрималась щоб не скривитись. На рану було боляче дивитись. Схоже Люк намагався перев'язати прямо в лісі — але шматок м'яса був просто вирваний із плеча а просочені кров'ю бинти вже майже не трималися.

У таборі одразу здійнявся шум. Курсанти посхоплювались. З усіх боків посипались запитання.

— Що сталося?

— Хто вас так?

— Це звір?

— Вас атакували?

Кілька курсантів одразу кинулись до Амба. Той лише відмахувався від них рукоятями клинків і глухо гарчав не бажаючи ні з ким розмовляти. Не сказавши жодного слова попрямував до своєї лежанки.

Пірс вже був поруч. Розігнавши найбільш допитливих присів біля Амба й почав допомагати знімати верх форми — одночасно щось тихо запитував так тихо що інші не могли почути.

Перевела погляд на Люка. Він сів по інший бік багаття і просто дивився у полум'я. Руки помітно тремтіли.

Підійшла і сіла поруч.

— Розкажеш?

— Пізніше.

Кивнула. Взяла його руки в свої. Більше нічого не питала.

Усі давно розійшлись спати. Схоже багато хто сподівався почути подробиці того що сталось у лісі — але Амб уперто мовчав а Люка ніхто особливо не чіпав.

Лежачи у спальнику й дивлячись на небо всипане зорями тихо запитала:

— Що сталося?

Люк довго мовчав.

— На нас напав ракх. Доросла особина. Схоже самка.

Тихо ахнула.

— Самка? Значить десь поблизу може бути гніздо.

— Не знаю. Нам тоді було не до гнізда. Вона вистрибнула просто на мене.

Різко повернула голову й ще раз уважно оглянула Люка.

— Але ж ти цілий.

— Так. Цілий.

Він важко зітхнув.

— Він закрив мене собою.

— Що?

— Амб. Стрибнув назустріч.

Кілька секунд мовчала.

Тепер рана на його плечі виглядала ще страшніше.

— Знаєш Нейє… злякався.

— Це не соромно Люку. Будь-хто б злякався.

Він похитав головою.

— Ні. Злякався не за себе.

Повернулась до нього.

— А за кого?

— За нього.

Голос став зовсім тихим.

— Злякався що можу втратити його.

Уважно подивилась на Люка.

У грудях раптом ворухнулась підозра. Невже це те про що думаю.

— Але ж ти його ненавидів.

Люк тихо засміявся.

— Ні. Не ненавидів.

Кілька секунд дивився на зорі.

— Якщо чесно… він мені сподобався ще тоді коли вперше побачив його в притулку.

— Серйозно?

— Ага.

На його губах з'явилась ледь помітна усмішка.

— Він був схожий на великого чорного кота який постійно сердиться на весь світ і готовий вчепитися в кожного хто підійде надто близько.

Не стримала сміху. Опис був напрочуд точним.

Більше не стала розпитувати. Якщо Люк захоче — сам розповість.

Лежачи під гігантським корінням і дивлячись на зорі крізь розриви в кроні ще довго думала над його словами. Як це взагалі — коли хтось подобається настільки сильно що від однієї думки про його втрату стає страшно. Коли за нього боїшся більше ніж за себе.